06 листопада 2025 року
Дорога щоденнику,
Мені виповнилося лише шістнадцять, коли я дізналася, що вагітна. Я була безумовно закохана в Тараса, хлопця з мого класу, з яким зустрічалась майже рік. Коли новина про вагітність спокотіла, ми відразу зрозуміли, що перед нами стоїть величезна біда, і вирішили нічого не говорити батькам. Але коли мама, Ганна Петрівна, і тато, Володимир Олександрович, дізналися про це, їх обурення було таке ж сильне, як буря над Дніпром.
Наша сімя завжди була зразком: я єдина донька, гарно вчилась, а Тарас кращий учень у нашій школі. Батьки мріяли, що ми підемо до кращих університетів, отримаємо дипломи й зможемо будувати успішну карєру. Маленька дитина могла розірвати ці плани, тому їхнє рішення було однозначним вони вчинили за нас.
Тарас і я продовжували отримувати відзнаки за навчання, а батьки планували наші майбутні вступи до КНУ чи Львівського університету. Коли настав час, моя мама настоювала на аборті. На той момент термін ще дозволяв провести процедуру, і, на жаль, я погодилася. Все пройшло без ускладнень, і ми повернулися до звичного життя, продовжували зустрічатися, завершили середню школу, вступили до університету й через рік одружилися. Батьки не заважали нашій весіллю.
Через кілька років я знову зійшла в вагітність і, нарешті, відчула радість, яку так довго чекала. На жаль, вже на шостому місяці розпочалися кровотечі. Хлопчик народився крихітним всього півтора кілограма, і через три години після пологів перестав дихати.
Лікарі не змогли зупинити кровотечу, і довелося видалити матку. Тепер я вже ніколи не зможу стати мамою. Моя мама, Ганна Петрівна, приходила в лікарню, розтрушуючись від жалю, і говорила, що шкодує, що змусила мене пройти аборт. Її слова не зменшують болю.
Минуле не повернути, а помилки минулого не виправити. Тепер я залишилася без можливості мати дітей, і не знаю, як це вплине на шлюб з Тарасом. Чи зможемо ми побудувати щасливе життя без дітей, коли для багатьох сімей саме діти заповітна частина?
З важким серцем,
Олена.
