19 жовтня 2025р., запис у щоденнику
Моя мати, Ганна Петрівна, завжди стояла на боці мого вітчимa Олега. Довгі роки я жив(ла) з мамою та молодшою сестричкою Марічкою в нашій квартирі на Подолі. Бабуся Олена, що живе недалеко, часто приходила до нас в гості. Про свого біологічного батька вже й не згадую, а про батька Марічки, на жаль, памятаю: це був той же Олег.
Спочатку Олег був привітний, але з часом, коли я залишилась у їхньому домі, вони практично забули про моє існування. Часто він піднімав руку на мене, і я плакала втихеньку, бо не хотіла розчаровувати маму. Нарешті, одного дня, Ганна Петрівна сама побачила, як він мене бє, і її очі наповнилися сльозами.
Вискочила сварка, і Олег назавжди покинув наш дім. З того моменту ми з мамою і Марічкою були троє і щасливі. Бабуся Олена часто доглядала Марічку, коли я вчилася. Після випуску зі школи я вирішила залишитися в Києві і вступити до університету, хоча планувала навчатися за кордоном. Родина була для мене головною опорою, віддати її не могло.
Одного вечора мама запропонувала продати наші дві квартири і нашу, і бабусину і купити нову трьохкімнатну квартиру в новобудові на Схилянці. Так ми змогли б жити під одним дахом і мати достатньо простору для всіх. Ми погодилися, підписали документи, і вже через кілька тижнів переїхали. Я отримала свою кімнату, Марічка поселилася у бабусі, а мама зайняла третю кімнату. Усе здавалося ідеальним.
Там я познайомилася з нашим сусідом, паном Іваном, який був у тому ж віці, що і мама, і вже був розлучений. Згодом він почав проявляти до мами увагу, і вона, здавалося, знову засяяла.
Через деякий час мама запросила до нас у гості дядька Романа. Він вирішив здати свою квартиру в оренду. Спочатку все йшло добре, проте згодом Роман почав висловлювати образи, особливо в мою сторону, і постійно вступав у конфлікти. Мама завжди стояла на його боці, що ще більше підривало мою довіру до неї.
Через це я відчувала себе дуже неприємно і вирішила переїхати до Харкова, щоб продовжити навчання. Мама не проти навпаки, вона виглядала полегшеною, бо більше не мусила вибирати між мною і дядьком. Проте в душі залишилося горке: як можна віддати власну дитину заради іншого чоловіка?
Мені важко зрозуміти, чи я зробила правильний крок, чи просто втекла від болю, який завдав мені цей дім. Пишу це, бо сподіваюся колись зрозуміти свою роль у цій історії і знайти спокій.
