У сні моєму мама, Ганна Степанівна, ніколи не зрадила тата, Василя Андрійовича.
У їхній родині не було третіх людей, усе відбувалося якось інакше.
Але жити з нею було, ніби блукати лабіринтом із дзеркалами, що постійно міняють місця.
Вона довго бурчала на все: борщ не такий червоний, рушники не ті, що треба, гречка недосолена.
Якось навіть сказала, що тарасиків у саду недостатньо гарно співають.
Якщо тато повертався з роботи в Києві втомлений, вона дорікала, що господар не такий, як треба.
Якщо він допомагав, вона махала рукою: Василю, не так! Він приносив домашній сир із базару мама скривилася: Хіба ж це той, про який я говорила? Якщо був вірний, вона ніби між рядків казала: Чоловік ти, чи ні? Вечірній вітер завжди носив запах нерозуміння; я чула, як ложки з супом мовчать і двері грюкають, ніби вчаться літати.
Тато вигадував собі нові роботи, як жонглер міняє булави: то продавцем, то водієм маршрутки, то ще кимось щоб грошей більше.
Перестав гуляти з Михайлом та Сергієм по вечорах, йшов просто додому, ніби містом ходить тільки він і пустота.
Але Ганна Степанівна завжди знаходила нову причину: перевіряла кишені, запитувала, з ким говорив, чому затримався на пять хвилин біля Золотих воріт, чому сорочка не так застібнута.
Не було криків та биття, не було бурі, але в повітрі гуділа затяжна гроза.
У тій квартирі на Позняках можна було ходити тільки попід стіною, тихо, як миша щоб не збудити нову хвилю невдоволення.
Тієї ночі, коли тато пішов, не було жодної тіні іншої жінки.
Довгий і химерний спір, слова летіли, ніби листя осіннього буревію.
Я сиділа у своїй кімнаті й почула, як він каже: Не маю сил більше.
Я не хочу бути тим, кому завжди бракує чогось. Мама відповіла: Якщо підеш ти просто слабак! Він не кричав, не гупав кулаком, просто зібрав сумку, сорочку і вийшов.
Я вискочила до вікна й бачила, як його спина повільно розчиняється між ліхтарями, не озирнувшись.
Після цього мама розповідала всім бабусі, сусідці Олені, навіть нашому коту Сірку, що її покинули, що вона жертва безхарактерного чоловіка, що залишилась сама, мов тінь.
Я їй вірила; довгі роки була зла на тата, ходила до нього рідко, розмовляла холодно.
Він ніколи не говорив погано про маму.
Не пояснювався.
Просто повторював: Я тебе люблю.
І розумію твої почуття.
З часом я почала помічати, що мама, ніби стара швейна машина, повторює коло на материалі й зі мною.
Все, що робила погано: якщо вчилася у Львівському університеті не те; якщо працювала бухгалтером не так; якщо сиділа на лавці й дивилася на каштани лінуюсь.
І раптом дійшло: не через зраду пішов тато, а через химерну втому, що прокрадається в серце й ховається там, як нічний вітер у підїзді.
Не так давно я дивилася татові в очі й питала прямо: Чому ти пішов? Він відповів: Я просто загубив себе.
Вірив, що справді нічого не вартий. Я плакала, мов дощі над Дніпром.
Бо зрозуміла: судила його, не знаючи всієї мозаїки.
Тепер батьки живуть окремо мама в квартирі на Осокорках, все невдоволена й гостра як лимонник перед дощем; тато сам, спокійно, з книжками й Сірком.
А я ношу в серці дивне відчуття сум та полегшення водночас.
Сум, бо не зрозуміла раніше.
Полегшення, бо тепер знаю: я не синонім того, що мама каже; я щось більше у цьому дивному, химерному сні життя.
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
