Моя мама хоче допомогти з купівлею квартири, але чоловік вирішив віддати ці гроші на операцію своєму батькові.
Чи знаєте ви, як це – жити в орендованій квартирі довгі роки, постійно чекаючи, що власник вкаже на двері? Ми з чоловіком Богданом знімаємо житло вже сім років. За цей час ми стикалися з тим, що господарі можуть раптово сказати: «Нам потрібна квартира» – і ти знову збираєш речі. То їх син передумав вчитися у Києві, то сусіди почали вести себе так, що жити поряд стало неможливо, то орендну плату підняли без пояснень. А ми все це не можемо дозволити собі завести дитину – адже в таких умовах важко будувати сім’ю.
Ми були б не проти жити з батьками – моїми чи його. Але їхні квартири тісні, і допомогти нам їм нічим. Ми з Богданом давно закінчили інститути, одружилися ще на останньому курсі, і тоді мріяли, що коли будуть діти, ми будемо молодими та активними батьками. Тепер я вже навіть не впевнена, чи хочу цього. Раптом дитина виросте й стане для нас чужою, як нинішня молодь із своїми дивними поглядами?
Обидва працюємо, заощаджуємо, живемо скромно. Ніяких кафе, відпусток. Все заради однієї мети – накопичити на своє житло. Але як би ми не намагалися, суми все одно не вистачає. І навіть цього мало – у батька Богдана раптом знайшли серйозні проблеми з серцем. Він ще не літня людина, але здоров’я підвело, і тепер мій чоловік допомагає йому фінансово. Це ще більше б’є по бюджету, але що зробиш – родина.
І ось моя мати, Оксана Іванівна, каже: у неї з’явилася велика сума – спадок від тітки. Вона хоче допомогти нам і додати до наших заощаджень, щоб ми нарешті купили хоч маленьку однокімнатну квартиру. Радості не було меж! Ми навіть почали шукати рієлтора, а потім вирішили спочатку самі подивитися варіанти.
Спочатку були непогані пропозиції, але коли ми намагалися торгуватися, нам одразу відмовляли. Далі — гірше: то зруйнована «однушка» без вікон, то мікроскопічна комірка, яку власники називали «затишним гніздечком». Але ми продовжували шукати – витрачали час, сили, навіть сон. Все заради мрії про свій дім.
А потім Богдан поїхав до батьків. Повернувся мовчки, задуманий. Ввечері сів навпроти і сказав, що треба серйозно поговорити. Його батько – у важкому стані. Можливо, знадобиться операція. Шанси невеликі, але вони є. І він вважає, що правильно буде віддати ті гроші, які хотіла подарувати моя мати, на лікування його батька. Сказав: «Життя важливіше за квартиру. Ми ще заробимо. А тато… у нього може не бути цього часу».
Він говорив щиро, з болем. Я мовчала. Потім намагалася пояснити: це не наші гроші. Мама ще не передала їх нам. Вона хотіла допомогти нам, а не його батькам. Так, хвороба страшна. Але як я можу просто перевести чиїсь гроші на чужу потребу?
Після цієї розмови Богдан подивився на мене так, ніби я йому чужа. Сказав, що я егоїстка. Що, якби замість його батька був мій, я б не вагалася ні секунди. Ми продовжуємо спілкуватися, але тепер – холодно, як сусіди по квартирі. І я вже не впевнена, чи потрібна нам ця квартира, якщо жити в ній ми будемо, як дві чужі людини.
Коли мама дізналася про рішення Богдана, вона рішуче відмовилася перераховувати гроші заздалегідь. Сказала, що віддасть їх лише в день підписання договору – коли буде зрозуміло, що квартира дійсно купується.
Я її розумію. Це її гроші. Вона хотіла допомогти нам, а не нашАле сьогодні я прокинулась з думкою, що справжній дім — це не стіни, а теплі руки близької людини, які завжди готові тебе підтримати, навіть у найважчі моменти.
