Моя колишня теща переслідує нашу родину.
Моїй колишній тещі, пані Тетяні, 52 роки, і вона мати моєї покійної дружини Оксанки. Ми з Оксанкою одружились, коли мені було 23. Незадовго до весілля вона завагітніла, і в нас народилась донька, Марічка.
Через два роки все змінилося: Оксанка тяжко захворіла і, на жаль, невдовзі померла.
Ми залишилися вдвох із Марічкою. Я вирішив повернутися до рідного міста до батьків, у Львів. Так було зручніше: моя робота тривала по 10 годин на день, а батьки могли дивитися за Марічкою. Так ми і домовлялися.
Невдовзі мене підвищили, й я зміг придбати дім за півгодини їзди від батьків. З того часу Марічкою переважно опікувалися або мої мама із татом, або жінка-няня, яку я наймав (я наполягав, щоб батьки інколи відпочивали й не обтяжувались). Зараз Марічці вже вісім.
Тетяна Василівна раптом вирішила переїхати до міста, де ми жили тепер. Хотіла бути ближче до єдиної онуки. Скажу чесно це здивувало, бо відстань не абияка: кілька тисяч кілометрів!
Я все ж подумав: «Оксанка була єдиною її дитиною, і Марічка, виходить, єдина онука. Мабуть, вона не хоче почуватися самотньою».
Та із самого приїзду тещі в нашому житті почалися проблеми
Передусім, вона майже щодня сидить у моєму домі. І не просто ненадовго з ранку до ночі, навіть коли я повертаюся з роботи, її присутність відчувається всюди. Більше того, у вихідні вона «в гостях» у мене цілими днями навіть з ночівлею іноді.
Особливо мене дивує, що вона залишається навіть коли Марічка у школі. Ось деякі її «аргументи»:
«Он, у хаті пилюка осідає щодня без жіночих рук порядок не навести».
«Квіти на підвіконні вже майже зовсім зівяли, через декілька днів доведеться викидати».
«Вчора якісь підозрілі кавалєри тинялись біля двору, але не сунулись, бо я тут була».
«Не переймайся, я грошей твоїх не чіпаю».
У мене таке враження, ніби вона думає, що дочка її і досі тут, у домі; я не раз чув, як вона розмовляє із кимось, хоч у кімнаті більше нікого немає…
Після кількох серйозних розмов я чітко висловив, що таке вторгнення в особистий простір для мене неприйнятне. Здавалося, вона мене зрозуміла. Але…
Минулого тижня сталася краплина, яка переповнила чашу мого терпіння. Я вже півтора року маю стосунки з дівчиною, справжнє українське імя Лада. Цих вихідних склалася нагода для спокійної зустрічі вдома: Марічка була в бабусі з дідусем, я запросив Ладу на вечерю.
Усе було ідеально: вечеря, потім фільм, розслаблена атмосфера і раптом чую, як за спиною на коридорі якийсь гуркіт і шелест. Озираюсь у напівтемряві бачу невиразну постать Тетяни Василівни, яка без попередження зайшла до хати ні дзвінка, ні стуку. Що, квіти знову зівяли?
І слова обурення першою виголосила вона з несамовитою люттю обвинувачувала мене у зраді та неповазі до памяті її доньки.
Я був приголомшений такою зухвалістю. Я набрався сміливості, сказав усе, що думаю, забрав у неї ключі та попросив залишити мій дім:
Ти тут більше не бажана!
Тетяна Василівна, окрім нас із Марічкою, нікого у світі не має. Багато хто, зокрема і мої батьки, радять мені змякшити позицію. Можливо, зі здорового глузду залишу їй право іноді бачити Марічку вона ж її онука. Але наш дім відтепер моя неприступна фортеця. Крапка.
