Через десять років після того, як Катерина покинула свого чоловіка Тараса та двох маленьких доньок, бо відмовилася стати його доглядальницею, коли він опинився в інвалідному візку, вона повернулася до їхнього спільного дому й попросила фінансової допомоги. Другий чоловік залишив її, тож вона опинилася на межі повного фінансового краху. Тепер вона стояла на порозі, змінена тягарем років і виснаженням. Тарас, який зараз сам виховував Оксану та Ярину, неохоче впустив її, хоча в повітрі висів тягар невирішеної напруги. Дівчатка, яким тоді було тринадцять і десять років, стояли біля батька холодно й мовчки.
Вечерю подали, але вона перетворилася на незручне випробування, сповнене вимушених розмов і болісної реальності життя, яке Катерина залишила позаду. Дівчатка, які добре знали своє щоденне життя з Тарасом, на її спроби порозумітися відповідали ввічливо, але тримали дистанцію. Катерина сиділа в домі, збудованому на спогадах, частиною яких вона не була. Ситуація стала очевидною: вона тут чужа, намагається знайти місце в родині, яка вже давно навчилася жити без неї.
Після вечері Тарас дістав стару, потерту дитячу книжку «Пригоди Лисички», склеєну скотчем. Це була не просто казка: на її полях він записував найважливіші моменти з життя дівчаток — досягнення, труднощі, маленькі радощі — усі ті роки, коли Катерини не було поруч. Він змусив її вголос читати книжку донькам, щоб вона нарешті зіткнулася зі справжнім тягарем повсякденного життя та емоційним вантажем дитинства, від якого сама відмовилася.
Поки Катерина читала, її голос тремтів, а дівчатка уважно дивилися на жінку, яку досі знали тільки зі старих фотографій. Ця мить розчулила їх до сліз, а подальша розмова дала їм змогу поставити болючі запитання та змусила матір поглянути правді в очі без жодних виправдань. Катерина мусила прийняти гірку реальність своїх рішень: вона не була поруч на днях народження, не ділила з ними страхів, переживань і моментів дорослішання.
Зрештою Тарас дав їй достатньо гривень, щоб вона могла стати на ноги, але чітко дав зрозуміти, що це не прощення й не стирання минулого. Він віддав їй книжку, щоб вона нарешті завершила історію, яку сама залишила на середині, і навчив доньок, що співчуття важливе, але воно не означає, що треба заперечувати біль минулого. Коли Катерина пішла, родина відкрила нову сторінку свого життя, залишивши стару болючу історію позаду й почавши творити зовсім нову.
