Приїхала до сина та невістки допомогти, а він мене просто виставив за двері під самий Різдво.
Мене звати Ольга Миколаївна. Мій син Тарас був для мене сенсом усього. Жили ми удвох у Львові ще з того часу, як він школу закінчив. Я намагалася не втручатися в його особисте, хоча до нас час від часу заходили різні дівчата. Декілька разів уже здавалося, що весілля неминуче, але щось завжди йшло не так.
Тарас завжди мріяв про міцну, справжню родину, але, мабуть, не всім його дівчатам це було потрібно. Остання його супутниця прямо заявила, що не буде жити з «маминим синочком». Чути таке було дуже гірко — адже я ж ніколи не лізла в їхні стосунки, не нав’язувала свою думку, не контролювала. Але виходить, що сама моя присутність стала для неї перепоною.
Тоді я зрозуміла: поки ми живемо разом, синові буде важливо побудувати своє. І прийняла важке для себе рішення — поїхала в село, у батьківський домівку, щоб дати Тарасу простір. Минув рік. За цей час він одружився, і в їхній родині очікувалося поповнення. Маля мало з’явитися наприкінці січня. Весь цей час син не запрошував мене в гості, але я не ображалася. Думала — молодим треба пожити для себе.
Ось-ось мав настати Різдво, і я вирішила приїхати до них заздалегідь, у грудні. Хотіла не просто побачитися, а й допомогти: раптом треба щось підготувати до народження дитини, щось підказати, підстрахувати невістку, якщо їй буде важко. Взяла з собою торби з гостинцями, варення, в’язаний плед, подаруночки. Гадала, зрадіють. Сподівалася, що разом зустрінемо Святий Вечір, що я залишуся на тиждень — поки невістці важко, хоча б по господарству підмогу, підлогу помию, їсти приготую. Я ж мати і завжди поруч, коли потрібно.
Але те, як мене зустрів Тарас, я не забуду ніколи. Він відчинив двері й з порогу сказав: «Мамо, ти б хоча б подзвонила… У нас немає місця. Незабаром приїде Надія Степанівна — це мама Оленки. Ми заздалегідь домовилися, що вона нам допоможе. Вибач, але ти не можеш залишитися». Навіть не запросив зайти, просто стояв, немов чужий, наче я якась випадкова знайома, що невчасно нав’язалася.
Я все ж таки зайшла — наполіг, посиділа трохи на кухні, випили чаю. Тарас робив вигляд, що все гаразд, питав, як у мене справи. Але що п’ять хвилин дивився на годинник. Я все зрозуміла. Він не чекав мене. Не хотів. Навіть не намагався сховати роздратування.
А потім допоміг донести торби до зупинки й посадив на останній автобус. У Святий Вечір. На свято, яке завжди було родинним. Тієї ночі я ридала, як не ридала навіть тоді, коли провожала чоловіка. Бо відчувала — мене викреслили з життя. Мати вже не потрібна. Допомога не потрібна. Я — зайва.
Минув тиждень. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. Ні вибачень. Ніби нічого й не траплялося. Ніби я й не приїжджала. Ніби я — ніхто. Хоч усе своє життя я віддала синові. Працювала на двох роботах, щоб він міг навчатися, жила скромно, щоб у нього було краще. А тепер я не варта навіть простого людського «дякую» чи можливості залишитися на свято.
Не знаю, чим я це заслужила. Невже у наш час материнська любов більше не цінується? Невже мати, яка віддала всю себе заради дитини, має повертатися додому сама, з важким серцем і відчуттям непотрібності?…
