Я стояла посеред вітальні, обіймаючи себе за плечі, коли Оксана, моя єдина донька, увійшла у хату з майбутнім чоловіком. Обличчя її було напружене, а в очах горіла образа. Здавалося, я знала кожну її міміку напам’ять. Але того вечора в її погляді раптом побачила щось чужорідне. Ніби передіною стояла не моя рідна дитина, а незнайомка з холодом у голосі.
— Мамо, ти мусиш зрозуміти, — почала Оксана, і голос її тремтів не від слабкості, а від гніву. — Це найважливіший день у моєму житті. Як ти можеш мені відмовити?
Я мовчала. Відчувала, як серце стискається, ніби щось у грудях розривалося. Я справді хотіла допомогти… але не могла.
— Оксанко, донечко… — вимовила я, ледве переводячи дух. — Ти ж знаєш, як мені важко. Я ледве зводжу кінці з кінцями. Моя пенсія — це копійки. Я не в стані оплатити все це…
Вона спалахнула, мов сухий хмиз.
— Не в стані? А де ж всі твої заощадження? Де гроші, що мала відкладати ще з мого дитинства? Ти хоч колись думала про майбутнє?
Оксана та її наречений — Тарас — задумали розкішне весілля. Ресторан у центрі Києва, столи на сотню гостей, сукня за сто тисяч гривень, жива музика, відеографи, фотозони… Свято мрії. Але не моєї. І не за моїми можливостями.
— Оксанко… Я все життя працювала заради тебе. Коли батька не стало, тобі було лише десять. Я сама витягнула тебе — без допомоги, без підтримки, без вихідних. Віддала тобі все, навіть себе.
— А тепер ти відмовляєш мені. Саме зараз, коли мені дійсно потрібна твоя допомога, — сказала вона холодно. — Дякую, мамо. Я все зрозуміла.
Після тієї розмови вона більше не подзвонила. Я писала їй, кликала — відповіддю була тиша. Або, у кращому разі, сухі рядки без розділових знаків, без душі.
Потім настав день весілля. Мене не запросили. Ніхто не кликав. Дізналася про все від сусідки, що показала фотографії з мережі. Прекрасна сукня, золоті кулі, безліч гостей, сміх. А я… сиділа вдома. Сама. У старенькому халаті, перед чашкою холодної чаю.
Я дивилася на фото, і серце розривалося. Не від заздрощів. Від болю. Від того, що я, яка віддала їй усе життя, опинилася викреслена. За одне: «Вибач, я не можу».
Перед очима стояли безсонні ночі, коли вона хворіла. Як я брала додаткову роботу, щоб купити їй новий рюкзак. Як складала гроші на її курси англійської. Як відмовляла собі у ліках, але купувала їй квитки до театру. А тепер — я непотрібна. Мати, яка не змогла оплатити сукню, — більше не мати.
Тарас теж зник. Жодного дзвінка, жодної спроби поговорити. Ніби я — пляма у їхньому новому блискучому житті.
Минув рік. Я все ще сама. Іноди бачу їх у місті — Оксана з чоловіком, сяє від щастя. І так хочеться підійти. Просто сказати: «Я люблю тебе. Я поруч. Завжди». Але боюся її погляду. Бо одного разу він уже пронизав мене наскрізь. Бо не впевнена, чи витримаю це знову.
Я знаю, гроші — це не головне. Але, мабуть, для неї вони виявилися важливішими за все. І я досі не знаю відповіді: чому одне «ні» перекреслило всі мої «так» за двадцять п’ять років?
Люди кажуть: «Вона ще опам’ятається». А якщо ні? Якщо вона так і буде вірити, що я підвела її у найважливішу мить життя?
Не знаю, скільки мені лишилося. Але знаю одне: я ніколи не перестану її любити. Навіть якщо вона більше не хоче бути моєю донькою. Навіть якщо відвернулася.
Але в нічній тиші, лежачи у ліжку й дивлячись у стелю, дедалі частіше ставлю собі одне питання: чи завжди материнська любов — це дар? Чи й її можна вбити байдужістю?
