**Щоденник батька**
Коли моя 14-річна донька прийшла зі школи з двома новонародженими близнюками в старенькому візочку, я гадав, що це найбільший шок у моєму житті. Але через десять років дзвінок від адвоката про мільйони гривень довів, що я помилявся.
Здається, мені варто було передбачити, що трапиться щось неймовірне. Моя донька, Соломія, завжди відрізнялася від інших дітей. Її подруги обговорювали хлопців і макіяж, а вона щовечора шепотіла в подушку молитви:
«Боже, дай мені братика чи сестричку. Я буду найкращою старшою сестрою на світі. Обещаю допомагати. Просто дай мені донечка кохати»
Щоразу мені стискалося серце.
Ми з дружиною, Олексієм, багато років намагалися народити ще дитину, але після кількох викиднів лікарі сказали, що це неможливо. Ми пояснили Соломії, але вона ніколи не втрачала надії.
Грошей у нас було обмаль. Олексій працював сантехніком у школі, а я викладав малювання у будинку культури. Виживали, але наше маленьке життя було сповнене любові. Соломія ніколи не скаржилася.
Тієї осені, коли їй виповнилося 14, вона була високою, з кучерявим волоссям ще вірила в дива, але вже знала, що таке біль. Я гадав, що її молитви за дитину з часом згаснуть.
Але одного вечора все змінилося.
Я перевіряв малювання на кухні, коли хлопнули двері. Зазвичай Соломія голосно оголошувала: «Тату, я вдома!» і бігла до холодильника. Але цього разу була тиша.
«Соломіє? Все гаразд?» запитав я.
Її голос тремтів: «Тату вийди сюди. Будь-ласка, швидше»
Щось у її тоні змусило мене кинутися до передпокою.
На порозі стояла моя донька, бліда як крейда, тримаючись за старий візок. У ньому лежали дві крихі́тні дитини, загорнуті в поношену ковдру. Одна ворушилася, стискаючи кулачки, інша спала мирно.
«Соломіє що це?» ледь вимовив я.
«Тату, я знайшла їх на лавці біля парку! заплакала вона. Вони були самі Я не могла їх покинути!»
Вона простягнула записку. Там був незграбний почерк:
*Будь ласка, доглядайте за ними. Їх звуть Юрко й Оленка. Мені лише 18, я не можу бути їм матірю. Мої батьки не дозволяють мені залишити їх. Любіть їх так, як я не змогла*
Мене затрясло.
«Тату? голос Соломії зламався. Що ми робитимемо?»
Не встиг я відповісти, як підїхав Олексій. Він завмер, побачивши візок.
«Це справжні діти?»
«Так, прошепотів я. І, здається, тепер вони наші.»
Хоча б тимчасово, подумав я. Але в очах Соломії горів вогонь вона вже не відпустить їх.
Наступні години проминули як у тумані. Приїхала поліція, потім соціальна працівниця, пані Коваль, яка оглянула дітей.
«Вони здорові, сказала вона. Їм дня два-три. Хтось доглядав за ними перед тим, як залишити.»
«І що тепер буде?» запитав Олексій.
«На ніч до прийомної родини,» пояснила вона.
Соломія розридалася: «Ні! Вони мої! Я мовила за них кожну ніч! Бог послав їх мені!»
Її сльози мене розтрощили.
«Вони можуть залишитися з нами, раптом сказав я. Х
