Моя донька соромилася нас через те, що ми селяни. І не запросила на весілля…
Ми з чоловіком завжди жили просто, але гідно. Свій дім, город, худоба, клопіт — усе наше життя було підпорядковане одній меті: виростити нашу єдину доньку гідною людиною. Для неї ми були готові на все. Найкраще — їй. Нові черевики? Будь ласка. Пальто, щоб не гірше за міських? Звичайно. Ми й останнє з себе знімали, аби в неї було як у людей. Вона росла гарненькою, кмітливою. Вчилась відмінно, мріяла про місто. А ми лише раділи — буде в нашої Катрусі доля інша, не така, як у нас.
Чоловік завдяки старим зв’язкам влаштував її у престижний столичний університет. На бюджет. Ми пишалися цим, як власною перемогою. Підтримували її, як могли — і гривнею, і словом. Кожні її приїзди додому були для нас святом. Ми слухали її розповіді, як казку: робота в офісі, залицяльник із доброї родини — Олег, син бізнесмена. Вона сяяла, коли розповідала про нього. А ми лише мріяли: коли вже весілля…
Але роки йшли, а офіційної пропозиції не було. Чоловік одного разу не витримав: «Запроси Олега у гості, хоч познайомимося!». Вона замовкла, згадала про зайнятість. Раз, другий. Підозри зростали. Щось було не так. І ось одного разу ми з чоловіком вирішили: поїдемо самі. Адресу знайшли у старих паперах. Купили гостинців, нашпиглися найкращого й рушили.
Будинок виявився розкішним. Камінь, скло, охорона. Нас зустрів чемний чоловік і запровадив усередину. Розкіш, як у кіно. Ми стояли, не знаючи, куди очі подіти, доки нас не запросили до вітальні. І тут я побачила його. На столі — велике весільне фото у рамці. У білій сукні, з букетом — наша Катруся. Чоловік застиг, немов камінь. А я відчула, як земля тікає з-під ніг.
— А ви чому, до речі, на весіллі не були? — несподівано спитав Олег.
Ми з чоловіком переглянулися. Що йому відповісти? Що ми й не знали? У цю мить з’явилася вона. Катруся. Обличчя її поблідло, губи затремтіли. Я жестом попросила вийти поговорити. Спочатку вона щось недоладно бурмотала, але здалася:
— Я не запросила вас… бо… ви з села. Мені було соромно. Я не хотіла, щоб усі знали, що мої батьки — прості селяни…
Ці слова врізалися у серце. Наче ніж. Як так? Ми? Сором? Ми, які віддали їй усе? Які працювали без вихідних, аби в неї було майбутнє?
— А Олег? — запитала я, ледь дихаючи. — Він знав?
— Так. Він хотів, щоб ви були на весіллі. Навіть надіслав запрошення, але я сказала йому, що ви відмовилися…
Ось так. Ми — ганьба, яку вона сховала. Навіть не дала нам шансу побути на найважливішому дні її життя. Не сказала, не пояснила, просто викреслила.
Ми поїхали того ж дня. Без сліз, без скандалу. Лише в душі — пустота. Як жити далі, якщо власна дитина відвернулася? Як вірити, що все було не даремно? Що ми виховували не чужу?
Відтоді Катруся не дзвонить. І ми мовчимо. Не через образ — через біль. Бо не знаємо, що сказати тій, яка так легко нас зрадила.
