Моя бабуся не мала телефона, але вміла слухати мене, як ніхто інший…
Вона не користувалася WhatsApp, не робила селфі й навіть не знала, як увімкнути відеодзвінок.
Але коли я говорила, вона дивилася мені в очі — і я відчувала, що весь мій світ для неї важить.
У неї не було фільтрів, але її обличчя сяяло яскравіше за будь-який екран.
Вона не використовувала емодзі, але її міцне тиснення руки казало: «Усе буде добре».
Вона ніколи не одягала навушників, бо її слух завжди був відкритий для мене.
Вона не писала «люблю тебе» у повідомленнях. Казала це щоранку — гарячою кавою та тишею, якою ми ділилися.
Зараз я сумую за нею сильніше, ніж за будь-яким іншим звуком.
Бо сучасне життя дало нам тисячі способів спілкуватися,
але іноді ми забуваємо, як слухати.
Цей текст — не вірусний. Він — правдивий.
