Ну що, наливаємо за іменинницю? Сорок пять жінка якраз у розквіті сил, хоча у даному випадку, певно, вже сушена ягідка, але ж для здоровя корисна! гучний голос Петра лунав на весь зал невеличкої їдальні в центрі Полтави, перекриваючи навіть музику.
Гості за довгим столом завмерли. Хтось невпевнено хихикнув, намагаючись розрядити напругу, хтось одразу втупився у вінегрет, вдаючи, що шукає там щось важливе. Головною винуватицею свята цього вечора була Марія, котра сиділа в новій темно-синій сукні, яку обирала з донькою ще дві неділі. Вона відчула, як на щоках зникає здоровий румянець. Посмішка, яку вона носила з самого початку святкування, змінилась на болісний вираз.
Петро, задоволений власним дотепом, махом перекинув собі 50 грамів горілки й важкою вологою рукою обійняв дружину за плечі.
Що ви такі кислі? Марічка в мене з гумором, вона все розуміє! Правда ж, Маню? хлопнув по спині, як приятеля після лазні. Зато яка господиня економна! Ось і сукня на тобі скільки їй? Третій рік? Як новенька.
Це була неправда. Сукню Марія купила нещодавно і за власні, зароблені на перекладах, гривні. Сперечатись на святі то був би цирк та ще й на очах у рідних, знайомих, колег. Жінка повільно зняла руку чоловіка з плечей і зробила ковток води. Там, у грудях, заколов гострий холод. Раніше відповіла б жартом, щось на кшталт: «Головне, щоб ти, Петре, не зацвів», але сьогодні щось усередині зламалося.
Свято продовжувалося, немов за інерцією. Петро напивався й ставав дедалі говіркішим: клав руки на молодих співробітниць Марії, розмірковував про політику, про те, як «жінки руйнують державу». Марія приймала подарунки, дякувала за тости, стежила, щоб всі були нагодовані, але усе відбувалося машинально, ніби її власне тіло ставало лише маріонеткою. Всередині тиша. Абсолютно дзвінка тиша, в якій тонули його пяні вигуки.
Додому вони повернулися, коли місто засинає.
Оце добре посиділи, пробурмотів Петро, знімаючи сорочку. Тільки твій шеф Степан якийсь підозрілий. Косився на мене, певно, через заздрощі у нього немає такої терпіливої дружини. Марічко, подай мінералки, бо сушить!
Марія стояла у передпокої і дивилася у дзеркало. Втомлені очі, розмита туш. Спокійно зняла туфлі, поскладала на поличку. Потім рушила на кухню. Але не до чоловіка сама собі повільно налила склянку води, випила, дивлячись у темне вікно, за яким гудів нічний проспект. Дістала зі шафи запасну ковдру, постелила розкладний диван.
Маріє, ти де? Принеси води! гукнув чоловік зі спальні.
Марія вимкнула світло в коридорі, лягла на диван, сховавшись під ковдрою. Ніч тривала, сон не йшов. Жодної злості чи бажання сцени лише свіжа, кришталево чиста думка: це був останній раз. Терпець урвався.
Вранці не відчулося звичного запаху кави. Раніше щодня Марія вставала раніше чоловіка готувала сніданок, прасувала сорочку, складала обід у контейнер. Сьогодні Петро прокинувся від настирного будильника і тиші в квартирі не пахло ані омлетом, ані кавою.
Блукаючи по кухні, побачив Марію вона читала з планшету, одягнена і зібрана.
А сніданку чого нема? пробурмотів він, шукаючи щось смачне в холодильнику. Думав, сирники будуть
Жінка не відірвалася від читання. Лише зробила ковток чаю.
Маріє! Я до кого звертаюся? він вимахував шматком ковбаси. Що мовчиш, оглухла чи що?
Вона спокійно взяла свою сумку, перевірила ключі й пішла до виходу.
Чекай, а сорочка? Синя ж не прасована!
Гучно грюкнули двері. Петро лишився стояти в кухні, в трусах, з ковбасою в руці, не розуміючи що коїться.
Та й нехай, пробурмотів він. Дується, мабуть, на жарт. До вечора відтане жінкам драми треба.
Повернувшись увечері, застав порожню квартиру. Зателефонував без відповіді. Розігрів собі макарони, залив пивом, доїв за телевізором. Вирішив: як прийде влаштую розбір.
Марія повернулася пізно, коли він уже спав. Вдруге вранці тиша, відсутність сніданку, слів, турботи. Знову мовчки зібралася й пішла.
На третій день його це роздратувало.
Досить вже бавитися! крикнув Петро, коли бачив дружину в коридорі. Так, переборщив на святі, але з ким не буває? Хотів як краще, випив і все. Що ти, Маріє, королева? Все, вибачився! Де мої чорні шкарпетки?
Вона глянула на нього спокійно, як на пляму на стіні неприємно, але не смертельно. Взяла парасольку й пішла.
До кінця тижня зміни стали явними: по кутках складалася його брудна білизна, холодильник порожнів, готової їжі не було одні сирі продукти. Брудний посуд лишався у мийці. Марія користувалася лише своєю тарілкою й виделкою мила лише їх.
У суботу Петро вирішив: час миритися. Приніс торт і букет хризантем.
Маню, досить сердитись, поставив торт, поки вона сиділа за ноутбуком. Ходімо чаю попємо. Я ж розумію, ти вдома.
Вона глянула, очі порожні. Марія мовчки встала й вийшла. Звідкись долинув шум води вона пішла у ванну.
Петро розлючено кинув квіти у смітник.
Ото й ходи тоді! Думаєш, не виживу без тебе? Все життя сам себе годував, і зараз зможу!
Замовив піцу, відкрив пиво, дивився футбол навмання. Марія вийшла у піжамі, пройшла повз, вставила беруші й лягла в іншу кімнату.
Минув місяць. Усе стало ще гірше: від гніву і спроб сваритися до байдужості та ігнорування. Він зіткнувся з тим, що його життя занурюється у хаос: сам мусив прасувати, замовляти їжу, прибирати, платити чималі рахунки. Останньою краплею стало те, що на оплату кредиту за авто бракувало грошей Марія не переказала жодної копійки «в загальний бюджет». Оглушений, він кинувся до неї із запитаннями.
Вона мовчки подала листок позов про розлучення.
У Петра затремтів голос:
Ти це серйозно, через тост? Через жарт?! Маню, ти ненормальна? Двадцять років шлюб і все через дурницю?
Марія швидко написала в блокноті:
*«Не через жарт. А через зневагу. Ця квартира моя, від бабусі. Авто залишаєш собі, але пів грошей повертаєш. Я їду до мами на дачу. У тебе тиждень, щоб знайти житло». *
Петро похолов. І квартира не його, і прописка це ще не право власності.
Маріє, не роби цього! він ледве дихав. Давай поговоримо, підійдемо до психолога Я змінюся, покину пити! Чесно! Уже завтра!
Вона навіть не повернулась клацнули замки валізи.
Маню, ну куди ж ти? Залишся до ранку Ми ж рідні люди.
Марія подивилась: у її очах нарешті промайнула жива емоція жалощі.
Вона написала:
*«Рідні люди не принижують. Я терпіла десять років. Це не характер це розбещеність. Вважав, що я нікуди не піду помилявся. Відійди». *
Вона накинула плащ, вимовила вперше за місяць, спокійно й твердо:
Повернеш все через суд, Петре, і за адвоката теж заплатиш. Ключі кинеш у поштову скриньку.
Двері зачинилися.
Петро лишився один. У квартирі стояла жахлива порожнеча, яку не могло заповнити навіть гудіння старого холодильника чи нескінченний кап крана. Він сів за стіл, взяв до рук той самий позов. Все реально.
На телефоні повідомлення: завтра списання кредиту.
Він уперше за життя заплакав не заради втраченої любові, а від жалю до самого себе.
В наступні дні набирав Марію марно. Свекруха відповіла сухо: «Готуєш кашу й їж! Марію не чіпай».
Збирав свої речі. Вся домашня затишність вибір, покупки, краса усе належало їй, а він залишився з коробкою старого одягу та ноутбуком. Переглядаючи старі фото з відпочинку, вперше замислився: коли втратив цю жінку, чому вона стала для нього просто прислугою? «Подай», «помий», «замовкни».
Дурний я, сказав собі у порожню кімнату.
В неділю кинув ключі у скриньку й пішов. Дивився на темні вікна КОПи-старої «трьошки» вже не його. Машина майже без бензину, грошей немає, перспективи теж. Далі лише порожній маршрут на інший кінець міста до матері, котра зустріне насмішкою, а потім буде дорікати роками.
Все, що лишалося навчитися самому жити, варити суп, прасувати сорочки, контролювати слова і вчинки. Та найважче було не це. Страшно було усвідомити: власноруч зруйнував єдине місце, де його любили просто так.
А в цей час Марія сиділа на веранді біля маминої дачі, загорнута в пухнастий плед, пила чай із мятою. Було тривожно і порожньо, але спокійно. Попереду невідомість, суди, папери, але вона знала напевне: вона впорається. Бо найстрашніше жити з тим, хто робить тебе самотньою, вже позаду. Десь у саду співав соловей, повітря пахло бузком і звільненням. І Марія вперше за місяць посміхнулась щиро.
В житті кожен сам обирає, кого пускати до свого серця. Поважати себе набагато важливіше, ніж терпіти того, хто не цінує твоєї любові й доброти.
