Будь ласка, доню, змилуйся наді мною, вже три дні як я не їла жодного шматочка хліба, і в мене не лишилося грошей благала старенька продавчиню.
Холодний зимовий вітер проймав до кісток, обвиваючи старі вулиці міста, ніби нагадуючи про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями і щирими поглядами.
Серед сірих стін і облуплених вивісок стояла літня жінка, обличчя якої було вкрите мереживом зморшок кожна здавалася окремою історією болю, стійкості та втрачених надій. У руках вона стискала пошарпаний торбик, наповнений порожніми пляшками, немов останніми уривками минулого життя. Очі її були заплакані, а сльози повільно котилися по зморщених щоках, ніхто не поспішав їх витирати.
Будь ласка, донечко прошепотіла вона тремтячим голосом, ніби листок на вітрі. Три дні вже не їла хліба. Не маю жодної копійки навіть на шматочок.
Її слова зависли в повітрі, але за скляними дверима крамниці продавчиня лише байдуже похитала головою. Погляд її був холодним, ніби вирізаний з криги.
Ну і що? відповіла вона з роздратуванням. Це пекарня, а не пункт прийому пляшок. Хіба не читаєш? На табличці чітко написано: пляшки здають у спеціальному місці, там і дадуть гроші на хліб, на їжу, на життя. Що ж я можу зробити?
Старенька збентежилась. Вона не знала, що пункт прийому закривається о дванадцятій. Вона запізнилась. Запізнилась на ту крихітну нагоду, яка могла б врятувати її від голоду. Колись вона й подумати не могла, що буде збирати пляшки. Вона була вчителькою, освіченою жінкою з гідністю, яку не втратила навіть у найважчі дні. А тепер тепер вона стояла перед кіоском, наче жебрачка, відчуваючи, як гіркий присмак сорому наповнює її душу.
Гаразд промовила продавчиня, трохи помякшивши тон. Тобі треба менше спати. Завтра, якщо принесеш пляшки рано, приходь, і я дам тобі поїсти.
Доню, благала жінка, дай хоча чверть буханця Завтра віддам. Мені погано Я не можу не можу терпіти цей голод.
Але в очах продавчині не було і іскри співчуття.
Ні, різко відсікла вона. Я не займаюся благодійністю. Сама ледве зводя кінці з кінцями. Щодня приходять такі, як ти, а я не можу годувати всіх. Не заважай, черга стоїть.
Поруч стояв чоловік у темному пальті, занурений у свої думки. Він здавався далеким, ніби перебував у іншому світі світі клопотів, рішень і майбутнього. Продавчиня миттєво перетворилася, немоб перед нею зявився не звичайний покупець, а важливий гість.
Добрий день, Павле Олеговичу! вигукнула вона привітно. Сьогодні привезли ваш улюблений хліб, з горіхами та сухофруктами. А тістечка свіжі, з абрикосом. Вишневі з учорашніх, але теж дуже смачні.
Добрий день, відповів він розсіяно. Дайте хліб з горіхами і шість тістечок вишневих.
Може, абрикосових? запитала вона з усмішкою.
Неважливо, пробурмотів він. Нехай абрикосові.
Дістав товсту гаманець, вийняв велику купюру і мовчки подав їй. У цю мить його погляд випадково ковзнув убік і зупинився. Він побачив ту стареньку, що стояла в тіні кіоску. Обличчя її було знайоме. Дуже знайоме. Але память уперто відмовлялася повертати спогади. Лише одна деталь спалахнула в свідомості старовинна брошка у формі квітки, приколота до її поношеного пальта. У ній було щось особливе щось близьке.
Чоловік сів у чорний автомобіль, поклав пакет із покупками на сидіння та поїхав. Його офіс був недалеко, на околиці міста, у сучасній, але скромній будівлі. Він не любив показної розкоші. Павло Шевченко, власник великої мережі магазинів побутової техніки, починав з нуля ще на початку 90-х, коли країна була на межі хаосу, а кожна гривня давалася кровю і потом. Завдяки залізній волі, розуму і неймовірній працьовитості він створив імперію, не покладаючись на звязки чи заступництво.
Його будинок затишний котедж на околиці був повний життя. Тут жили його дружина Олена, двоє дітей, Артем і Кирило, а незабаром мала народитися довгоочікувана донька. Саме дзвінок дружини вивів його з задуми.
Паша, сказала Олена тривожно, дзвонили зі школи. Артем знову подрався.
Кохана, не знаю, чи зможу зітхнув він. У мене важливі переговори з постачальником. Без цього контракту можемо втратити мільйони.
Але мені важко їхати самій, прошепотіла вона. Я вагітна, втомлена. Не хочу туди сама.
Не їдь, відповів він одразу. Обіцяю, знайду час. А Артем отримає добру лекцію, якщо не почне поводитися.
Тебе ніколи немає вдома, промовила вона сумно. Приходиш, коли діти вже сплять, йдеш коли ще ле
