Доню моя, зглянься наді мною, вже третій день хліба в роті не мала, аж голови болить, шепотіла стара жінка, хапаючись за полицю крамнички.
Холодний вітер вив, мов згублене дитя, обвиваючи вулиці Чернігова, де колись сміялись діти, а тепер лишились лише тіні минулого. Бабуся стояла, прихилившись до стіни, у руках мішок із брязкотливим вмістом, ніби останні уламки її життя. Очі, повні сліз, нагадували згаслі зірки, що вже не світять, а лише пригадують світло.
Дівчинко, дай хоч крихту, ледве чутно прошепотіла вона. Вже й ноги не носять…
Продавчиня, зморщена жінка з лицем, наче вирізаним із дерева, лише знизила плечима.
Та йди ти, бабусю, не заважай торгувати. Пляшки приймають у контейнерах, а не тут. Читати вмієш?
Стара опустила голову. Вона не знала, що пункт закривається о полудні, а тепер усі її надії розвіялись, як попіл по вітру. Колись вона викладала літературу, вчила дітей любити слово, а тепер стояла тут жебрачка в очах світу, що забув про милосердя.
Завтра, кажеш… прошепотіла вона. Та я не виживу до завтра.
Продавчиня лише відвернулась, коли до прилавку підійшов чоловік у дорогому кожусі.
Добридень, пане Маряне! голос її став солодким, як мед. Свіжі бублики з маком привезли, чи хочете паляничку з родзинками?
Давайте бублики, відповів він розсіяно, дістаючи гаманець.
Його погляд спинився на бабусі. Щось в її постаті, у цій брошці у вигляді калини, було таке знайоме…
—
Марян Коваленко, власник мережі аптек, повернувся додому пізно. Дружина Оксана чекала його з насупленим чолом.
Знову Артем подрась у школі, сказала вона. Йди сам розбирайся.
Зараз не можу, відповів він. Контракт із постачальником…
Контракт, контракт! голос її затремтів. А коли ти буваєш із нами?
Він замовк. В голові спалахнув образ тієї жінки біля крамнички.
Тамаро Іванівно?.. вимовив він раптом.
—
Наступного дня він знайшов її у напівзруйнованій хрущовці.
Ви мене не памятаєте, почав він.
Памятаю, Маряне, відповіла вона. Ти сидів у третьому ряду…
Він запросив її до себе. У великому будинку, де жили його дружина, сини Тарас і Богдан, і незабаром мала народитися донька Софійка.
Навчіть моїх дітей тому, чому мене колись навчили ви, попросив він.
Вона погодилась.
—
За місяць у будинку Коваленків запахло свіжим хлібом.
Тамара Іванівна нас навчила печи! кричав Тарас, бігаючи по кухні.
Оксана сміялась, а Марян дивився на колишню вчительку і бачив у її очах те саме світло, що колись запалювало його душу.
Він зрозумів: це не він врятував її.
Вона врятувала їх усіх.
