— Лесь, може, не поїдеш у цей рейс? У мене серце неспокійне… Ну правда, попроси когось тебе замінити, — тихо промовила Оксана, намагаючись сховати тремтіння в голосі.
— Цей рейс — добрі гроші. А нам скоро родити, Оксанко. Ми ж обидва знаємо — кожна гривня зараз на вагу золота, — відповів Олесь, міцно обіймаючи дружину і цілуючи в маківки своїх жвавих донечок-близнючок — Марійки та Соломії.
Оксана мовчки кивнула. Серце рвалося, але розум погоджувався з чоловіком: їхній сімейний бюджет тріщав по швам. Вона витерла сльози, проводжаючи чоловіка поглядом, і прошепотіла, обіймаючи:
— Повертайся швидше… Ми будемо чекати.
Двері за Олесем зачинилися. Оксана зібралася духом: годівувала дівчат, вийшла з ними на прогулянку. День минув на диво спокійно. Ані капризів, ані істерик — наче навіть діти відчували щось тривожне.
Щовечора о десятій вони з чоловіком дзвонили один одному, як і домовилися. Оксана розповідала, як дівчатка сумували, як вона потихеньку шила на замовлення. Олесь сміявся в трубку і обіцяв: «Завтра вже буду вдома, рибко».
Але додому він так і не повернувся.
На зворотному шляху його вантажівка зіткнулася з іншою фурою, яка виїхала на зустрічну смугу. Усе сталося занадто швидко. Ані секунди, щоб уникнути удару. Олесь загинув на місці.
Тієї ж ночі пролунав дзвінок. Оксана, наче уві сні, підняла слухавку — і світ обірвався.
Вона, хитаючись, дійшла до сусідки — тітки Галі. Попросила посидіти з дівчатами. Сама впала прямо на порозі. Лікарі ледве встигли — екстрене кесарів, найскладніша операція.
Хлопчик народився слабким, недоношеним. Йому не вистачало батькової сили, а матері — чоловічої опори.
Оксана назвала сина на честь чоловіка — Олесь. Вийшовши з лікарні, вона перерахувала залишені гроші. Їх мало б вистачити на кілька місяців. А далі — як вийде.
Життя перейшло на виживання. Сусідка тітка Галя допомагала, як могла. Родичів поблизу не було. Оксана знову почала шити — спочатку для сусідів, потім завдяки сарафанному радіо до неї потягнулися замовниці.
Дівчатка пішли у другий клас, маленький Лесик — у садочок. Вони були її надією, її якорем. Але…
Вона любила їх більше. А сина… ні, не ненавиділа — просто не могла дивитися без болю. Він щораз більше нагадував загиблого чоловіка. І кожного разу, коли вона дивилася на нього, відчувала: не втримала, не зупинила…
Син був тихим, добрим, уважним. Читав, допомагав, ніколи не скаржився.
А дівчаткам вона купувала сукні, шила для їхніх ляльок. Лесикові ж перешивала старі речі.
— Бідний ти мій хлопчисько… При живій матері сиротою ростеш, — часто зітхала тітка Галя, спостерігаючи, як він миє посуд чи прибирає сестрині іграшки.
Час летів. Доньки виросли, вийшли заміж, роз’їхалися. Залишився з матір’ю один Лесик.
Він закінчив технікум, влаштувався інженером на кондитерську фабрику в їхньому рідному Львові. Оксана почала сліпнути — безсонні ночі, змучені нерви, роки самотності далися взнаки.
Лесик доглядав за нею, як міг. Готував, прав, водив її за руку алеями парку. Вона все частіше шепотіла йому:
— Пробач мені, сину… Я не заслужила твого кохання. Живи своїм життям, ти ж молодий…
Він лише посміхався:
— Усе буде, мамо. Буде і дружина, і діти. Встигнеш ще онуків поняньчити.
І ось одного разу вона прийшла. Сором’язлива, скромна Яринка.
— Мамо, Яринка поживе у нас. Вона нікого не має. Сирота, — тихо промовив син.
За три місяці зіграли весілля. Приїхали доньки, онуки, зяті — усі разом. Оксана була щаслива, але щораз частіше усміхалася крізь біль.
Діагноз був страшним — рак. Їй залишалося недовго, і вона це знала.
Але доля подарувала їй ще одну радість — вона встигла побачити свого першого онука.
Пішла вона спокійно, з усмішкою на губах, тримаючи за руку того, кого колись не могла полюбити.
Молодший син… єдиний… найдорожчий…
