Я, просто селянин з села Ключики, розповім, як усе сталося.
Молодша жінка з маленькою дівчинкою на руках вийшла з маршрутки, поглянула на вказівник «Ключики», там же назва села.
Оленко! крикнула плачуча бабуся в білому рушнику, дай мені Квітку!
Селяни підходили, дивувалися незнайомці з дитиною, та бабуся Гурянова і Оленка кинули дитину й валізу в будинок, не озираючись. Потрапивши в хати, бабуся заскочила ворота, а Оленка крикнула:
Марисю!
Внучка вже плакала за столом, обіймаючи Квітку. Сльози Оленки не зупинялися.
Я втекла від чоловіка, бабусю!
Як так?
Він постійно образи кидає, команди дає, погрожує забрати дитину. Не можу з ним дихати, не можу сміятись, а він лише ворчить і підминає під себе Я втомилась.
Бабуся Гурянова мовчки хмурила брови:
Тільки три роки шлюбу й вже розвалився шлюб, які тепер норми.
Оленка перестала плакати, піднявши голову, мовила до бабусі:
Бабусю Якщо ти мене не зрозумієш, я підеш. Я ж від матері втекла, бо вона не розуміє, свариться, каже «терпи», бо чоловік дурний. А як жити, коли тебе придушують?
Бабуся хмурилася далі, та обійняла внучку, погладжуючи по волоссю:
Ось, залишайся. Не скажу ні слова, якщо не хочеш. Ти мені лишилась, і хата твоя буде одна. Дівчино моя, красуня
***
Оленка, дівчина з міста, забула про своє рідне. Спочатку в селі ходили чутки, що вона одружилася з бандитом (вона сама щось там проговорила). Тому й втекла до бабусі в село з валізою і дитиною, щоб сховатися. Оленка вела себе гідно, працевлаштувалася розносити листи, і всім селянам сподобалось її ставлення.
У Гуряних вона поселилася. Усі в родині посмішливі та добрі, за будьщо допоможуть.
Квітко, сиділа Оленка в городі, показуючи дочці ягоди. Не бійся, маленька, збирай і їж. Ось малина, червона, жовта. А це смородина.
Дівчинка в сукеньці підбігла до куща, торкнулася ягід. За парканом пошурхотіли бур’яни, викинувся смішний собака, чорний із білими плямами, підняв вухо, подивився на маму з дочкою і гавкнув.
Соба́чка, усміхнулася Оленка.
Бур’яни знову пошурхотіли, і виглянув кучерявий хлопчина. Квітка встигнула подивитися на нього.
Пашко! пролунав чоловічий голос, і до паркану підбіг старий седий. Доброго дня.
Доброго дня, усміхнулася Оленка.
Хлопчина Пашко осмілився підійти, схопився за паркан і подивився на Квітку. Йому було трохи більше за Оленкову доньку.
Оленка кликнула його:
Піди сюди, хлопче. У нас ягоди. А Квітка із задоволенням гратиме з тобою.
Дід Пашка, піднявши брову, поговорив з Оленкою:
Я й не знав, що у вас є Квітка. У нас Пашко без друзів блудить по двору. Добре, що у нас є собака Бублик.
Оленка радісно відповіла:
У нас Квітка нудьгує. Приходь до нас у двір, Пашку!
Пашко не став відмовлятись, підстрибнув через дірку в паркані, а за ним посковзнувся Бублик. Діти одразу подружились, сміх лунатиме до сутінків.
***
Батько Пашка, небагатослівний Іван, приїжджав у вихідні, Оленка помічала його здивованим поглядом і не відводила очей. Він дарував їй квіти, подарунки, возив її на «жигулі» до річки. Бабуся Гурянова схвалила його.
Оленко, хороший хлопець. Він розлучився, колишня дружина блудна, взяв сина, сам Пашка виховує. Працює, не пє, живе в місті, бо там робота і квартира.
Оленка злякалась, бо думала, що колишній чоловік може зявитися. За словами Івана, вона ще була законно в шлюбі, хоч і розлучилась.
Я чекатиму, запевнив Іван. І коли прийде час, візьму тебе в місто.
Я йду завтра, попросив Іван, глянувши в очі. Приглянь за Пашком. Батько мій старий, боїться, що не встигне стежити. Візу Пашка в місто ризиковано, колишня дружина кудись навколо.
Не хвилюйся, подбаю, усміхнулася Оленка. Їдьте спокійно, коханий.
Роки текли, бабуся Гурянова послабшала, Оленка доглядала її, годувала ложкою. Квітка пішла до школи. Ніяких вістей від колишнього не було, і Оленка залагодила нове життя. Пашко виріс розбещеним, кудись у школі прогульував, дід захворів і перестав виходити з дому.
Оленка бігала між двома будинками, доглядаючи старих. По вихідних Іван приїжджав, приносячи овочі, заповнюючи багажник власноруч вирощеними продуктами.
Минули роки, Оленка провела останній шлях бабусі і жила вільно, як пташка.
Дитина у підлітковому віці часто сварила маму, Оленка плакала в підушку. Павло ж зовсім не слухався, голос Оленки охрип, частіше сварився. Дід став виглядати пристойно, лежав на дивані, під ковдру, а до нього заселила бабуся Захарова, варила каші. Оленку старенька часто дивилася недоброзичливо, іноді навіть не впускала в дім.
Іван став рідше їхати, лише раз на місяць, без подарунків, з морщинами на обличчі.
Ти ж знаєш, Олено, я працюю. Іпотеку знімаю, зарплата йде на неї. Штанці сину вже не купити.
Я все розумію, Ванечко, головне піклуйся про себе, їж добре, одягайся за погодою, а ми тут якнебудь.
Іван підняв настрій теплими словами і поїхав.
***
Квітко! крикала Оленка у дворі. Іди сюди, погано!
Чого тобі? воркотіла Квітка, ліниво виглядаючи з вікна.
Оленка вказувала на курник:
Це ж так, Квітко! Я щойно на роботу пішла, а тут
А що там? роздратувалась донька.
Ти не бачиш?
Квітка підняла губи, підвелася ближче і зітхнула:
Я ж не знаю, мамо, треба ж до уроків готуватись.
А що ми будемо їсти взимку? Курей хтось погриз, нічого не залишилось.
Тому що, мамо, треба було курник закрити.
Я його не закривала, чим ти так думаєш?
Я знаю? закотила очі, дівчина кудись втікала, а Оленка плакала.
У городі був безлад: грядки втоптані, дірка в паркані вирвана, сам паркан схилений.
Пашку, треба поговорити! перелізла Оленка через дірку. Пашко стояв з другом, піднявши руки, а Оленка зупинилась біля собачої будки.
Ого, у Бублика вся морда в пуху. Що, Бублик сити?
Ти про що, тітко? зневажливо сказав Пашко. Ходимо з собаками?
Хлопці посміялися над Оленкою.
Пашко, твій пес зірвав мій курник
Це не Бублик, ти що, тітко? У нас курки по дворі спокійно ходять, ніколи їх не тримав.
Оленка розгубилась, дивлячись на хлопців, як з маленького кучерявого хлопчика виріс такий байдужий підліток.
***
Оленка часом телефонувала матері, та та мовила, ніби чужа.
Олено, кажи швидше, я зайнята.
Чим ти зайнята, мамо? здивувалась Оленка. Своєю новою сімєю?
Вони мені не чужі! Якщо так говориш, забудь, що маєш маму.
А у мене і так немає мами
Тоді більше не дзвони.
Оленка кусала губу, злішувала:
Колись старішою підеш до мене, чужі діти не захотять тебе бачити.
Сльози текли, а Оленка, підвівши зарплату, вирішила: «Достатньо!» і крикнула доньку, щоб вона доглянула будинок, сіла в автобус і поїхала в місто, щоб сюрприз зробити Івану. За вказівками Пашка дізналася адресу, прийшла з вокзалу, стукнула в двері.
Добрий день, ми Горини. Хто ви?
Я з Іваном.
Хтохто, дружина, звісно.
Дівчина усміхнулася нахабно, Оленка поглянула на неї і хотіла втекти.
Іван приїхав у вихідні, здавалося, ніби нічого не сталося, і захотів поговорити.
Ну що, маленька? Я живу з Яночкою, а як же мені, зрілому чоловікові, тягнеться?
А я?
Ти завжди зайнята своїм господарством.
Чому ти так зі мною? заплакала Оленка, заїкалась.
Олено, фу, вигукнув Іван. Не треба тут панувати! Я вже набрид у першій дружині, тепер спокій.
З часом стосунки з сусідами погіршувалися. Дід Пашка говорив крізь зуби, бабуся Захарова привезла правнуків на літо, і діти розривали паркан, бігали по моїм грядкам, паслися в розрослій маліни.
Квітко, кликала Оленка, обмотуючи голову шарфом. Чому ти?
Що, мамо? вийшла вже доросла дівчина.
Голова болить, вимкни музику.
Твоя голова завжди болить, сказала Квітка. Прийми таблетку.
Потрібно малину зібрати, сусідські діти нас без ягід залишать.
Тоді збирай, а я варення не їм, відповіла Квітка.
У душі Оленки щось розбилося. Вона довго сиділа під вікном, мовчала, часом підходила до паркану, піднімала його й привязувала мотузкою. На наступний день паркан знову падав, і Оленка піднімала його знову.
Іван уже не приїжджав до Ключик. Син Пашко закінчував школу. Без Івана і мені стало легше. Не треба було ні город, ні «затарити» чоловіка.
Коли Оленка вийшла з депресії, Квітка раптом стала тихою, часто підходила, обіймала маму. Дівчина змінилася, ніби дорослішала. Було ще місяць до кінця навчального року і прощального шкільного свята.
Мамо, допоможи, просила Квітка. Не знаю, що зі мною. У ранок тошно, сил немає, після їжі шлунок бурлить, настрій міняється щохвилини.
Треба до лікаря, відповіла Оленка. Ти ж не вагітна, звідки такі хвороби?
Тобі здається, я вагітна.
Оленка відкрила рот від здивування:
Звідки, жартуєш? У тебе навіть хлопця немає!
Яка це жарт? крикнула донька.
У поліклініці зявилось питання:
Хто батько дитини?
Пашко, відповіла Квітка. Я й не думала, що так вийде.
Навіщо нам це? розплакалась Оленка, взяла себе в руки.
Оленка постукала у ворота будинку Гориних, та ніхто не відкрив. Відкрила вікно бабуся Захарова і показала кулак. Оленка повернулася у свій двір, перелізла через дірку в паркані.
Пашко! крикнула вона. Хлопець стояв з другом, хитаючи головою.
Тітко Маша, ви щото сказали? сказав Пашко. З собаками розмовляємо?
Парубки розсміялися над Оленкою.
Пашко, твій пес зірвав мій курник
Це не Бублик, ти що, тітко? У нас курки спокійно ходять, ніколи їх не тримав.
Оленка дивилась на хлопців, розЗрешивши залишити минуле поза межами села, Оленка крокувала до нових мрій, залишивши за спиною шумний двір, розбиті паркані та старі образи, і, сміючись, промовила: «Тепер мій шлях це щастя, яке я будую сама».
