КВАРТИРАНТКА
Богдан Ярославович сорокарічний інженер пішов від дружини. Залишив їй квартиру, майно, забрав лише старенький «запорожець», який дістався від батька. У нього й завантажив валізу з особистими речами.
Розподілом майна займатися не хотів: Донька росте, нехай їй усе лишиться.
З дружиною давно не було взаєморозуміння; останнім часом він чув від неї лише два слова: «Давай гроші». Богдан віддавав зарплату, премії, тринадцяту, а грошей дружині все одно не вистачало. Погодився щомісяця платити аліменти та, крім того, допомагати доньці.
Спочатку жив у друга, потім йому дали кімнату в гуртожитку, а як цінного спеціаліста поставили в чергу на житло. Було це у 80-х роках минулого століття тоді ще квартири давали безкоштовно.
Два роки Богдан жив у гуртожитку, поки підприємство будувало девятиповерхівку. А потім його запросили до профкому:
Богдане Ярославовичу, звернувся голова профкому, ви живете самі, вам належить однокімнатна, але є можливість дати двокімнатну, хоч і малогабаритну. Ви у нас кваліфікований фахівець, тому отримуйте ключі.
Богдан навіть зніяковів: Дякую, звісно, радий, що тепер матиму свій кут.
Через місяць він зібрав свої небагаті речі більше за все там було технічної літератури й, завантаживши в той же «запорожець», поїхав до нової квартири.
Ліфт ще не працював, тому Богдан піднявся на пятий поверх пішки, з хвилюванням підійшов до квартири 72, дістав ключ і вставив у замок.
Що за диво, здивувався він, ключ не підходить.
І тут почув за дверима шепіт і шурхіт. Богдан почав стукати, вимагаючи відчинити, але у відповідь тиша. Тоді спустився, знайшов слюсаря, і вони відчинили. У квартирі було видно, що хтось живе: речі стояли невпорядковано. У передпокої його зустріла жінка й перелякано подивилася на двох чоловіків:
Не виїду, і виселити мене не маєте права, у мене діти, сказала вона.
Богдан помітив двох хлопчиків, років семи та восьми, які теж зі страхом спостерігали за подією. Він намагався пояснити, що це його квартира, що в нього є ордер, а вона заселилася незаконно.
Ну, спробуй викинути мене з дітьми на вулицю, у розпачі кричала жінка, на мороз мене виганяєш!
Богдан пішов. У профкомі все розповів. Незабаром зясувалося, що жінка вдова, чоловік загинув, жила в аварійному бараку, де залишилося кілька алкоголіків, а вона там із дітьми. Барак узимку промерзав, як його не топи. Жінку (звали її Оксана) давно було в міській черзі, але її постійно відсували. І ось, не витримавши, вона заселилася у новий будинок.
Будемо виселяти, рішуче сказав голова профкому, подамо до суду. Це займе час, тому треба потерпіти.
А чи не можна вирішити це мирно? запропонував Богдан. Може, поговорити з нею.
Поговори, якщо почує, знизав плечима голова, але навряд щось вийде. Такі матері з дітьми ведуть себе, як навіжені, закону не поважають.
Богдан знову пішов до своєї квартири, сподіваючись умовити жінку. Там якраз лагодили зламаний замок.
Давайте поговоримо по-людськи, запропонував він. Ви ж зайняли чужу квартиру, закон не на вашому боці.
А ти вважаєш, що тобі справедливо її дали?
Так, я двадцять років на підприємстві працюю, ось і ордер маю.
А у мене діти, і я не збираюся з ними замерзати у дір
