Тепер моїй доньці 38, у неї немає родини, чоловіка, але вона хоче дитину: час не повернути, але можна почати цінувати життя тут і зараз
Минулого місяця ми з донькою були на весіллі моєї небоги в одному з затишних ресторанів Львова. Свято було чудовим: усе продумано до дрібниць, наречена сяяла від щастя, а гості тонули в атмосфері любові. Після гуляння моя донька, Оксана, залишилася в мене ночувати — ми живемо в різних містах. Вранці я знайшла її біля вікна: вона сиділа, дивлячись у порожнечу, а по щоках котилися сльози. Моя дівчинка плакала, і серце моє стиснулося від болю.
Я кинулася до неї: «Оксанко, що трапилося? Учора ж усе було добре!» Вона підвела на мене очі, повні туги, і тихо сказала: «Так, весілля було прекрасним. У мене ніколи не було такого весілля. І вже не буде. Коли я виходила заміж, не було ні сукні, ні свята…» Її голос тремтів, і я раптом згадала той день, коли Оксана одружувалася. Це було наче удар під ребра.
Десять років тому я благала її влаштувати справжнє весілля. Я хотіла, щоб моя єдина донька сяяла у білій сукні, щоб у неї була гарна зачіска, манікюр, професійний макіяж. Я була готова заплатити за все — від банкету до фотографа. «Оксано, це твій день!» — переконувала я. Але вона відмахувалася, кажучи, що весілля — це пережиток минулого. Я була в жаху, коли вона з’явилася до ЗАГСу в джинсах і футболці. Ні квітів, ні посмішок — лише підпис і йдіть геть. Її весілля було холодним, як осінній дощ.
Такою Оксана була завжди. У школі, коли однокласники приміряли костюми та сукні для випускного, вона прийшла за атестатом у шортах, забрала його й пішла додому. Жодних танців, жодних спогадів. Її шлюб був таким самим — бездушним. Про дітей вона навіть слухати не хотіла, хоча її чоловік, Тарас, мріяв про родину. Зазвичай такі речі обговорюють до весілля, але Оксана, молода й амбітна, вважала, що діти почекають. Вона хотіла жити для себе, будувати кар’єру, насолоджуватися свободою. Через чотири роки Тарас не витримав — пішов, бо хотів бути батьком.
Вони розлучилися. Тарас невдовзі одружився з іншою, і тепер у нього троє дітей, а Оксана залишилася сама. Вона зустрічається з чоловіками, але щоразу повторює: «Мені ніхто не потрібен». Але ж я бачу, як їй самотньо. Вона завжди була такою — гордо незалежною, але тепер ця незалежність обернулася порожнечею. І ось, сидячи біля мого вікна, вона раптом зізналася: «Мамо, я жалкую, що не народила дитину. Мені 38, а в мене нічого немає». Її слова розривають мені душу.
Тепер Оксана мріє про дитину. Каже, що коли мене не стане, їй буде для кого жити. Але я боюся за неї. Дитина — це велика відповідальність, а Оксана ледве зводить кінці з кінцями. Вона працює на знос, але грошей завжди бракує. Я не можу допомогти їй фінансово, і це роздирає мені серце. Я обіймаю її, розраджую, але в її очах — безодня сум’яти. Вона втратила так багато: весілля, родину, теплі спогади. І тепер ця порожнеча душить її.
Але я все ще вірю, що в Оксани є шанс. Їй усього 38 — життя не закінчено. Якщо вона захоче, то знайде любов, вийде заміж, народить дитину. Головне — не озиратися назад із жалем. Час не повернути, але можна почати цінувати те, що є тут і зараз. Я молюся, щоб моя дівчинка знайшла щастя, щоб її очі знову засяяли. Але поки я бачу лише її сльози, і це розбиває мені серце.
