Мої правила
Ох, Миколо, як же добре, що ти приїхав! Ірина Петрівна сіла навпроти сина, маленькі кулачки підпершили підборіддя, в очах світлий спокій і радість. Я так за тобою скучила. Їж, їж, рідненький. Котлетку ще покласти?
Микола похитав головою.
Несмачна? тривожно перепитала мама, випросталася, обличчя злегка витягнулося, брови піднялися, в очах зажевріло занепокоєння. Та я все, як завжди, готувала Я ж татові казала, що ти свинину не їси Казала! Присмак не той?
Ірина захвилювалася, адже готувалася до приїзду Миколи так, ніби мала нагодувати цілий батальйон, як начальник польової кухні. А тут така прикра невдача синові не сподобалися котлети
Та мамо, не починай! Все смачно! Просто більше не можу.
Микола поклав на тарілку виделку, яка йому з його велетенською лапою здавалася дитячою. Підправив серветку, таку ж маленьку. Дивно, що у тендітної Ірини виріс такий геть богатир. Це він у батька, Михайла, вдався той теж як скеля, а Іринка біля нього завжди ще дівчинкою була.
Все було чудово, як завжди! син встав, підійшов до мами, лагідно провів долонею по її плечах, ніби накрив теплою хусткою. Відразу стало затишно, надійно Ну що, ти про щось хотіла поговорити? Кажи, бо мені вже треба поспішати. Ми з Любомирою до магазину збираємось Ромчику треба обновити гардероб.
Любомира саме так Микола завжди величав свою дружину була доглянута, порядна, вродлива жінка.
Колись, коли Микола вперше її зустрів на вулиці у Львові, мало не врізався у стовп: задивився. Розсік брову, кров потекла. Люба злякано подивилась аж очі округлились. А Микола стоїть, стовп потирає, боїться, шо поламав його
Потім разом подалися у травмпункт. Люба молода, наївна й щира майбутня вчителька трималася його під лікоть, питала, чи не крутиться голова. Та що він міг відповісти? Звісно, крутиться! Бо поруч Любава, краса неописана
Одружились. Тепер у них син Ромчик. Любава працює логопедом, веде заняття вдома так і сімєю зайнятися є коли, і по чужим квартирам не треба бігати. Микола щоранку їде на роботу, «підкидає» Ромка у школу не просту, а в гімназію для майбутніх біологів, куди саме Люба пробила хлопцеві місце. Мирно, з любовю живуть, турбот вистачає.
А чого Любава не приїхала? поцікавилася Ірина Петрівна, прибираючи посуд. Вона знала про заняття, просто відкладала розмову, соромилася попросити про послугу.
Та ж казав у неї сьогодні двоє учнів. А Роман Миколайович, Микола любив по-батькові кликати сина, так солідніше було, уроки робить. Ну що?
Він забрав у мами чашки, обережно поставив у раковину. Потім розвернув Ірину до себе, глянув їй у вічі:
Мамо, ти мене лякаєш. Що сталося з татом? Заліз у кімнату й не виходить? Ви кредит взяли і вас обдурили? Квартиру, почку й усе решта заклали? Чи, може, знайшовся мій втраченний двійник із пологового?
Микола усміхнувся легко, по-доброму. За вікном відгукувалося веселе сонце, весна.
Він сів, провів долонею по животі, потягнувся, ненароком врізався рукою в кухонний гарнітур. Маловата квартирка Не те що у них: три розлогі кімнати, велика кухня, лоджія. Дісталася квартира Любі від родичів отримали за заслуги у науці, перебралися згодом у свій хутір до землі, а житло подарували Любі. Ще й восени мішками слали картоплю, буряк, топінамбур, а головне астрівний космос! Які ж то айстри! Присилали через дядька Степана, колишнього власника. Чому він так любив Любомиру лишилося загадкою. Проте Микола завжди допомагав йому з машиною, щиро радів життю у шортах із пальмами, сміявшись і пишаючись своїм щастям.
От я, власне, про що хочу спитати Ірина Петрівна глибоко вдихнула, дістала тарілочку з пряниками. Памятаєш Марію Львівну?
Микола напружився, поворушив бровами.
Як не памятати, мамо! поглянув він. А від того медового пряника з львівською ратушею аж слюнки побігли з чайком те, що треба!
Так от Марії Львівні дали направлення у вашу обласну лікарню, треба оперувати очі, складна операція, діагнозу точного не знаю
Микола жував і слухав. Добре памятав тітку Марію була сусідкою, дивилася за ним з малечку, поки батьки працювали. Все життя носила величезні круглі окуляри, через які її вії здавалися крильцями метелика.
І що? нарешті спитав син, бо мама замовкла, почала судомно згортати крихти зі скатертини.
Ну, може, вона б могла пожити у вас із Любою поки що? Квартиру знімати чи готель дорого, а їздити туди-назад сил нема. Вона ж багато для нас зробила, тебе виростила
Микола перестав жувати, глибоко вдихнув, серветкою витер губи, знизав плечима:
Ну Ну замявся. Сусідство з тіткою Марією не входило в його плани, доведеться футболку з пальмами прибрати, Любі ночами не бігати в сорочці на кухню Але раз треба значить треба. Та про що мова! Звісно, можна! Вона нам колись допомагала тепер і ми допоможемо! Микола всміхнувся. Гордий, благородний, відчув, що вчинив правильно. Люба пишатиметься, мама теж. Марія Львівна заслуговує на турботу!
І за вікном молитвою заграла сонячна зайчаня, що застрибало мамі в очі, дзвінко заграли дзвони в сусідній церкві, а душа бриніла весною.
Справді? Ой, Миколо! Це вчинок! Саме вчинок! Я така щаслива, що ти в мене виріс таким чуйним, мяким хлопцем!
Вона пригорнула сина за голову, як у дитинстві.
Якби зараз при тому була Любава, певно закотила б очі, передражнюючи свекруху. Вона ж бо завжди трохи сміялася з маминого обожнювання чоловіка.
А зараз її нема й можна знову на мить стати маленьким хлопчиком, якого хвалить найдорожча у світі жінка.
Микола розслабився, поклав руки на стіл.
Але ж треба, мабуть, у Люби запитати прошепотіла мама. Микола щось пробурмотів, мовляв, Люба не буде проти, пригорнувся до маминих рук, майже вмостився спати
Тоді я зараз покличу тітку Марію, вирішите, як і що
Ірина Петрівна шустро вискочила з кухні, а тато у кімнаті зашурхотів газетами. Микола дістав телефон, набрав дружину.
Любава слухала, малюючи собі стрілку на оці і готуючись до другої.
А на скільки це? спитала, нарешті.
Ну Десь на два тижні. Любасю, треба допомогти Людина на операцію!
Миколо, але ж там палати почала Люба, та чоловік перебив.
Та так, але потім треба буде ходити на огляди й спостереження. Їздити з іншого кінця міста? Любаню, ти ж гостинна господиня, та й Марія Львівна охайна, мила жінка. Порозумієтеся
Знаєш, зітхнула Люба. Мені це не дуже до вподоби. На весіллі вона так на мене дивилась Відчуваю: не любить вона мене, твоя тітка Марія.
Любить! Дуже любить! І Ромці допоможе ж
Миколо, твоєму сину шістнадцять. Чим вона йому допоможе? хмикнула Люба, змішавши фарбу для губ, але передумала зіпсувалася настрій.
Усім, Любо. Вона мудра жінка. Життя прожила! жартував Микола. Ну шо, ти ж не проти?
Люба була категорично проти, але образити чоловіка не хотіла.
Добре. Коли чекати? сухо кинула вона.
У неділю.
Цю? Себто завтра? Люба розгублено окинула поглядом домашній безлад. Всім би звичний, але сторонній зась!
Більше, ніж учні, ніхто не заходив далі кухні-їдальні. Якщо чекали гостей тотальна чистка. Люба від подруг відрізнялася тим, що завжди ховала свої буденні сліди: светр, що вранці зняла, рушники в ванній, що повисли криво. Все мало бути ідеально.
А тут тітка Марія всюди ходитиме! І подумає: я погана господиня
«Підлога чиста, в хаті ідеальний лад значить, і в голові порядок! твердила мамина порада. Перше, що люди помічають це лад. Ти, Люба, неохайна!»
Люба затиснула очі, похитала головою, ніби мама при ній досі а вона, як дитина, винна в усьому.
У наступну, уточнив Микола.
Ну, тоді ще нічого затягла вона. Піду, обраду Романа
Люба мала ще час прибратися в своєму хаосі: попрати, розвісити, вимити, напрасувати, надраїти
Роман сприйняв новину про приїзд бабусі-няні абсолютно спокійно. Що такого?
Ну все, мам, не переймайся! Живи, як звикли, й крапка, філософствував майбутній біолог Роман, коли матір бігала по квартирі з пилососом. Це наша екосистема, а вона чужорідний організм. Виживе виживе. Ні ні. Нехай адаптується.
Ми не виростаємо, Ромчику, ми заростаємо! У мене зовсім не буде часу Ой, що стоїш? Бери другий пилосос! Я не хочу бентежитись! Вона ж потім бабусі Ірі розповість.
Баба Іра і так знає, яка ти. І не переймається!
Люба зовсім занервувала, та за півгодини подзвонили у двері прийшов перший учень, вусатий, пухкий Андрійко. Моторчик язиком запускає, терпляче червоніє, радіє похвалам; а Люба оком по всьому: що не так, що не блищить
«Вікна! ніби кригою вдарило. Я ж не мила ще вікна!»
«Вікна мають бути так прозорі, щоби здавалось, що й скла нема! лунав внутрішній мамин голос. Чисті вікна то добра господиня, а ти лиш плями зводиш!»
Микола, вернувшись, відволік дружину від тотального прибирання, дорогою до магазину згадував, якою турботливою була тітка Марія. Люба тільки кивала.
Тату, ми вже зрозуміли, приїде твоя друга мама. Досить!
І Люба була синуві за це вдячна
До неділі час пролетів, наче на швидкості.
В суботу Микола поїхав за Марією Львівною, Люба готувалася до гостей.
Роман у перукарню, пес Барвин вимитий, Люба скупала його до скавуління, вікна сяяли.
Ну, Любо, будемо годин о третій, не раніше, попередив Микола. Не метушіться. Тітка Марія дуже переживає, що порушує наш спокій.
Зрозуміла, чекаємо до обіду.
Запланувала курку в духовці, картопельку, салат Все, як годиться.
Піднялася о сьомій, відправила Романа гуляти з Барвином, залізла під гарячий душ, наспівувала: «А нам би жити й не марнувати». Допівши, накинувши халатик, почала чистити зуби, аж тут клацнуло замком у коридорі. Почулося Миколине «Привіт!», відгукнувся тонкий, трохи винуватий жіночий голос, загавкав Барвин, Роман зітхнув з-за спини.
У дзеркалі Любава, з рукою й зубною щіткою, халат на голе тіло Ось так зустрічати гостю
Ось ми і приїхали кинув Микола, тягнучи червоний величезний чемодан, а за ним румяна, усміхнена до вух, сама Марія Львівна. В захваті і від дому, і від інтерєру, все «шарман». Та Люба памятала про халат, кучері, не готову курку, та про Барвина з брудними лапками
І тітка Марія піджала губи, переступаючи калюжки від собачих слідів. Любава, блиснувши п’ятами, помчала одягатися.
Ось твоя кімната, відкрив Микола. Розпаковуйся. Я щось перекушу, перевдягнуся.
Марія Львівна віддячила й зачинила за ним двері.
Чого ви так рано?! прошипіла Любава з-за ширми. Я не готова! Миколо, ти мене підставив!
Микола сидів на ліжку, милувався відбиттям дружини: її тендітні плечі, березові руки
Що? відірвався.
Чому так рано?! Люба вже одягла сукню, вкладала волосся. Блискавку застебни, будь ласка.
Та там якась запись у тітки Марії, побігли раніше, махнув рукою чоловік, хотів поцілувати, але не дала.
Чого у неї стільки речей?
Жінки всі такі коробейниці!
Микола задоволено всміхнувся.
Сіли снідати. Яєчню зготувала Люба, Роман нарізав бутерброди.
Марія Львівна увійшла останньою. Їй залишили місце біля Романа.
Смачного! Дуже у вас затишно. Любо, здається, я на ваш весільний подарунок дарувала сервіз із маками Чи ні?
Люба знизала плечима. Той сервіз розбили наступного дня: Микола з пятої сходинки впустив коробку
Микола жував, маки не згадав.
Бач, мабуть, комусь іншому Люба бігом наливала каву.
А мені тут дме, Любо, капризно поскаржилася тітка Марія. Можна, я пересяду?
Роман здивувався, подивився на маму. Та зніяковіла.
Микола розправив плечі: він захисник, уладнає!
Любо, пересядь. Не дай Боже тітці Марії застудитися! підвів дружину, пересадив, гостю посадив на місце.
Колючку зранку ростила памятаю його з пелюшок, зітхнула Марія Львівна. Годувався кепсько. Складне було дитя.
Любава вдавилася кавою, Роман хитро посміхнувся.
А ви, юначе, йдіть до уроків. Коля завжди все вранці робив так краще в голові осідає, Марія зібрала посуд Романа, глянула на господиню. Та промовчала.
Роман, скривившись, пішов у свою кімнату.
Подякувавши за сніданок, Марія Львівна сховалася у себе, щось пересовувала, покликала Миколу, попросила переставити телевізор.
У вас мало книжок, сказала вона в коридорі, коли проводжали Романа на футбол. Романові б почитати класику, Достоєвського. Я трошки привезла.
Авжеж, тітко Маріє! А то все футбол Дивись, зовсім без освіти залишиться! підморгнув Микола, сунув сину спортивну сумку.
Він знав Достоєвського тітка Марія бере завжди, носить із собою, тримає під рукою навіть у театрі для солідності. На операцію теж прихопить.
Випровадили Романа, пішов і Микола.
А вам коли виходити? спитала Люба.
О, мені? До першої Запитання, повернулася до теми Марія Львівна. У Роми вже є дівчина? Коля ще з шостого класу мав симпатію тиха, слухняна дівчина, гарно, чи не так? А песика б вашого звідси прибрати! зазирнула у кімнату. І галошницю пересунути. Я зараз її зачеплю Ось бачите! перечепилася, взуття посипалось. Такі туфлі не корисно носити Ну, я побігла. Дякую вам, Любо!
Марія обережно поплескала Любу по плечу і шмигнула у ліфт.
Люба ще постояла, потім зачинила двері
Мам, чого вона командує? І Барвина вигнала з дивану ми ж дозволяємо йому лежати! бурчав Роман, погладжуючи пса. Той тяжко видихав.
Так Вона звикла всіх виховувати. Та то ненадовго, Романе. Переживемо
Люба почувалася винною і перед сином, і перед Барвином, бо наче більше не господиня в хаті. Але сама собі не радила: як грубити тій, хто сама пеленки вашому чоловікові міняла?..
Ввечері Марія Завела у кухні виробництво голубців всім знайшлась справа, а Микола тільки носився з гостею.
Далі ще краще. В понеділок тітка Марія завела будильник ще раніше, всіх підняла зарядка.
Коли ж тебе оперують? спитала Люба, після бігу зупинившись. Марія майстерка спортсменка: таймер сорок/десять сорок секунд пружинити, десять відпочинок.
Роман одномоментно здався пішов в школу. Микола старався до кінця.
Давай, Люба, ще трохи!
То коли ж?
Завтра кладуть. А там Ти мене відвідуватимеш, Миколо? жалібно спитала Марія Львівна.
Тобі ж усього на два дні! Операція дрібниця, здивувався Микола, потім кивнув
День у Люби видався важкий: учні переносили заняття, дзвонив телефон, за вікном каркали ворони, Марія слухала Квітку Цісик, сама підспівувала
Люба зупинилася в коридорі, подивилась тітка Марія танцює у кімнаті.
Вона хвилюється перед операцією, пояснив Микола. У неї завжди таке
Увечері Марія покликала Романа читати з нею «Ідіота», хлопець відмовився. Тітка здивовано втупилася вислухала все, і про «Ідіота», і про гостювання. Зачинивши двері, скликала Любаву. Та прямо з телефоном «Добре, сама до Андрійка приїду, якщо треба».
Ні! вихопила у Люби телефон Марія Львівна. Якщо ви хочете, щоб син займався у найкращого логопеда міста, везіть його сюди негайно! Інакше не чекайте!
Втягнула телефон, стала у вікно. Любава закипіла, дихала швидко, а потім вибухнула так, що і Роман виглянув.
Знаєте що, Маріє Львівно?! Не втручайтесь у мою родину! Голубці робіть на своїй кухні. Мені байдуже, скільки пелюшок ви змінили моєму чоловікові! Моя хата, мої порядки! І Барвин лежить, де я скажу, а не ви! І консерви купуватиму, хоч це й не корисно, як ви кажете! Мій дім, мої учні, мій вибір! Бажаю вам успішної операції і швидкого повернення додому!
Роман зааплодував, Барвин вищав, уткнувшись у мамино коліно. Марія Львівна обернулася, усміхнулась.
Люба примолкла, чекала на сварку. Але
Добре, Любо. Ніколи, чуєш, ніколи не підлаштовуйся! Говори правду, якщо це не питання життя і смерті. Мені це до вподоби: ти не безхарактерна. Завжди вважала тебе мякою, а ти кремінь! Ось і все! Живи, як вважаєш за потрібне. Вибач стару, переборщила. Боюся операції от і поводжуся Барвин, ти славний пес! вона пригорнула тварину. Мармелад будете? Я привезла домашній яблучний. Романе, спробуєш?
Роман перевів очі до неба. Він ще раз упевнився, що жінки дивні
Продзвонили у двері привезли Андрійка. Після уроку і йому перепало мармеладу. Мати учня злякано перепросила Любу, запитала: «Мені до вашого секретаря звертатись?»
Ні. Ваш син молодець.
Люба підморгнула «секретареві»
Увечері, коли Микола з Романом грали на приставці, тітка Марія розповідала, яким був Микола, як вперше обдер її шпалери, як мало не втопився, побігши по тонкому льоду, як вона рятувала його
А та дівчина, Ріта, зовсім мені не сподобалася, закінчила Марія Львівна. Мяка, покірна Такий з нею і сервіз не шкода. На щастя розбився от і живете душею в душу. Колюня мене дуже любить усе пробачає І ти пробач. Дякую за притулок, Любо. Ти гарна
Мармелад танув на тарілці, за вікном сивіли сутінки, а на сході спалахувала світанкова полоса.
Пора прошепотіла Марія. До восьмої бути там
Микола посадив гостю в машину, повіз порожніми вулицями. Люба їхала поруч і відчувала, як мяко тремтить стара рука.
Дзвонитиму ввечері, поправивши на ній пальто, сказала Люба. І не сперечайтесь! А після до нас.
Марія Львівна кивнула. Гарно жити з молоддю, весело. Особливо Роман цікавий: не такий, як батько, сміливий. Але, як сам каже, це його середовище, а змінювати себе він не хоче, хіба що досліджуватиВперше за довгі дні дім Люби наповнився тишею благословенною, справжньою. Не засуджуючою. Барвин тихо сопів у куточку, Роман грався з джойстиком, Микола поставив чайник.
Люба, ніби з подиву, вдивлялася у своє відображення у ледь намистованій росою шибці. Вона подумала: як дивно коли борешся за своє, спочатку боїшся втратити любов, повагу чи порядок. А насправді знаходиш себе. І тебе ще більше поважають.
У двері хтось обережно постукав.
Забула щось… пробурмотіла Люба й визирнула в коридор.
Тримала в руках забутий шарф тітка Марія.
Ще одне, прошепотіла вона, вже без жодної зверхності, трохи розгублено. Можна я після лікарні залечу ще на тиждень? Досмажити голубці Без порад.
Люба усміхнулася тепло, по-справжньому, навіть не чекаючи дозволу від самої себе.
Обовязково. Але вже за моїми правилами: Барвину вхід на диван, голубці з куркумою, чай з лимоном, а Достоєвський тільки після футболу. Домовились?
Тітка Марія витерла носа шарфом, кивнула.
І ще… додала Люба раптом. У нас класні вікна. Коли повернетесь, зіграємо у гру: хто помітить найменшу пляму той миє! Хіба не демократія?..
Марія засміялася від душі, молодо, аж очі запотіли. Вперше за багато років у її очах, закритих товстим склом, не було ані контролю, ані жалю лише світла вдячність.
Люба зачинила двері і вдихнула повітря на повні груди з ароматом весняної свободи. Вперше вона знала: нарешті всі вдома у своїх життях, зі своїми правилами і любовю, що тільки міцнішає від чесності.
А на підвіконні Барвин голосно чхнув, збивши пил, як останнє нагадування: ідеальна хата там, де живе справжня родина зі своїми звичками, сміхом й маленькими, але непорушними перемогами.
І коли ввечері всі зібралися за столом, Люба сказала:
Давайте святкувати весну і кожного з нас, як є. Своїх, справжніх.
І в цю мить сімя була цілісною, як ніколи.
Бо в цьому й були її справжні правила.
