**Щоденник батька**
Виповнилося три місяці, як я на пенсії. Зовні спокійний, але всередині хаос. З одного боку, більше не треба трястися у ранковій маршрутці, терпіти начальника, який кричить про «неправильно підшиті папери». Але з іншого пенсія така, що мій гаманець легший за сухий лист восени.
І тут почалася сімейна історія.
Одного вечора, коли всі сиділи за вечерею, спокійні та задоволені, я вирішив, що час настав. Вони їли, сміялися, гортали телефони ніби життя безтурботне. А я подумав: «Чи знають вони, хто за це платить?» Тож спокійно сказав:
Діти, з наступного місяця платите за проживання.
Тиша. Навіть кіт Льоня завмер із лапою в повітрі, ніби теж не вірив у почуте.
Першою вибухнула донька Марічка:
Яку ще оренду, тату? Це ж твій дім!
Саме тому, відповів я, що це мій дім. А моя пенсія це хліб і чай, а не кава чи Netflix, який ви дивитеся.
Син, Андрійко, який завжди вважав себе «юристом родини», склав руки й заявив:
Тату, діти не платять батькам! Це не по-людськи!
Не по-людськи, відповів я, це коли тридцятирічний чоловік досі живе в тій самій кімнаті, де колись малював у зошиті і благав мене купити морозиво.
Він хотів щось сказати, але замовк. Бо що тут скажеш?
Пішли суперечки, крики, аргументи: «Ми ж рідні!» і «Це виживання!» А я відповідав: «Це комуналка» і «Це їжа, яку ви їсте». Коли я згадав про рахунок за світло, Марічка аж перехрестилася.
Але я ж прибираю! вигукнула вона, ніби це виправдовувало все.
Прибираєш? запитав я. Ти про те, як минулого тижня знайшов ложку під диваном, покриту чимось, що вже мало власну цивілізацію? Навіть Льоня обходив її стороною.
Андрійко спробував шантажувати:
Ну ми тоді поїдемо! Покинемо тебе одного!
Я глибоко вдихнув, поправив окуляри й усміхнувся:
Сину, я це чую вже десять років. Коли саме?
Знову тиша. Марічка втопила ніс у телефон, кіт Льоня відійшуг у куток, ніби не хотів бути свідком.
Після довгих переговорів майже як у Верховній Раді ми домовились: поки що не беру оренди. Зате вони платять половину за інтернет і щодня виносять сміття.
Минув тиждень. Сміття, звісно, досі на місці. Мабуть, чекають, поки воно зникне самотужки. А коли я нагадую, роблять вигляд, ніби я змушую їх копати картоплю вночі.
Найсмішніше тепер вони ходять по хаті, немов під час окупації. Вчора чув, як Марічка сказала коту:
Льоню, ми тепер під гнітом. У тата абсолютизм.
А Льоня, здається, погодився, бо зітхнув і переліг далі від мене.
Я стояв на кухні, слухав і думав: «Абсолютизм? Ну й нехай. Але хоч із гарячою водою та сплаченим газом».
У шістдесят років хочеться тільки одного щоб не требалося рахувати кожну копійку. Я віддав їм усе час, здоровя, сили. І не жалкую. Але іноді здається, вони досі не зрозуміли: любов це не безкоштовний готель.
Якщо наступного місяця знову почнуть скаржитися, у мене є план. Роздрукую справжній договір: із пунктами «мити посуд», «не залишати брудні шкарпетки на столі», «прибирати котячий туалет». І хай спробують відмовитися.
Бо час безкоштовних обідів минув. Я пенсіонер, але не беззахисний. У мене є дім, почуття гумору та кіт, який завжди на моєму боці.
І знаєте що? Якщо вони колись підуть буду сумувати. Але хоч буду знати, що виховав їх самостійними.
А поки що виношу сміття сам, дивлюся старі фільми й усміхаюся:
«Так, мабуть, я деспот. Але зі сплаченими рахунками».
