Мої діти про мене забули. Я їм сказала прямо: або допомагають, або продаю все й іду у добрий приватний будинок для літніх.
Я втомилася. Втомилася так, що руки тремтять, а в грудях болить. Від безсонних ночей очі впали глибоко. Мої дорослі діти поводяться так, ніби мене нема. Віддала їм усе — душу, молодість, здоров’я, любов. А вони навіть не питають, як я. Тому поставила умову: або беруть відповідальність за свою матір, або я позбавляюсь усього майна й переїжджаю туди, де буде спокій, догляд і жодного розчарування.
Ми з чоловіком жили заради дітей. Задля сина й доньки йшли на все. Відмовляли собі у найпростішому, аби в них було краще. Найкращі репетитори, престижні університети, подорожі, техніка — все це було куплено нашою працею. Мені здавалося, що ми — ідеальна сім’я. Може, ми їх занадто розпестили. Та хіба можна було інакше, коли любиш дітей більше за життя?
Коли Оксана вийшла заміж і завагітніла, мій чоловік раптом помер. Просто не прокинувся вранці. Це був удар, від якого я досі не оговталась. Але я трималась — донька чекала дитину, їй була потрібна моя підтримка. Віддала їй квартиру, яка дісталася від моїх батьків. А коли одружився син, передала йому двокімнатну в центрі — майно свекрухи. У них був дах над головою, але я не поспішала оформлювати дарчі. Хотіла подивитись, як вони себе поведуть.
Я працювала аж до 74 років — довше, ніж багато молодих. Хоча могла піти на пенсію значно раніше. Але вічне «але» — то онуки, то витрати, то ремонт у дітей. А потім просто впала. Ноги не слухаються, руки тремтять. А допомоги — ніякої.
Онук від доньки пішов до школи. У сина — новонароджений. За старшим я доглядала майже з народження. Але молодшого навіть на руки не брала. Ніхто не запрошував, не питав, чи потрібна мені допомога. А вона була потрібна. Дзвонила дітям, просила: привезіть продуктів, допоможіть по господарству. Відповідь завжди одна — «зайняті», «пізніше», «у нас справи».
Бачились лише на свята. Решту часу я сама тягнула все. Поки одного разу не впала на кухні й не змогла підвестися. Лежала на холодній підлозі, поки сусідка не зайшла. Вона викликала швидку. У лікарні пробула п’ять днів. Ні син, ні донька не приїхали. Сказали — на роботі. Коли просила забрати мене додому, донька запропонувала викликати таксі. Тоді я зрозуміла — усе.
Відразу після виписки пішла до соцслужби. Дізналась, які є хороші заклади, скільки коштує, як оформити договір. Я не хочу доживати віку в самотності, де мене ніхто не чекає.
Коли діти завітали, я сказала: якщо не почнете допомагати — продам обидві квартири, дачу й переїду. Грошей вистачить на кілька років комфортного життя з доглядом. А їм доведеться обходитись своїм.
— Ти нас шантажуєш?! — гаркнула Оксана. — Ми з іпотекою, з дітьми, в боргах, а ти думаєш лише про себе?!
Так, думаю. Бо ніхто більше за мене не подумає. Бо я не просила багато. Лише трохи турботи. Я віддала вам усе. А тепер не можу дочекатись, щоб хтось прийшов, налив юшки чи допоміг постелити ліжко. Та годі вже мені розповідати про заняття. Ми всі були зайняті, але я знаходила час для вас.
Донька образилась. Син пішов мовчки. Жодного дзвінка, жодної звістки минув тиждень. Але знаєте — я не шкодую. Бо в цій тиші, у цій мовчанці — вся правда. Я їм не потрібна. Потрібне лише моє майно. А якщо ні — значить, ніхто й ніщо.
Не знаю, що буде далі. Може, справді поїду. Може, знайду місце, де на старості літ мене хоч іменем називатимуть, а не «тягарем». Лише тепер я остаточно зрозуміла: бути матір’ю — це не гарантія, що діти поруч. Особливо коли ти стала для них «незручною».
