Після того, як я залишилася сама, здається, час сповільнився. Моє життя здавалося дещо сірим та безрадісним. Моя дорога донька жила далеко, за сотню кілометрів, і намагалася провідувати мене, але наскільки це можливо, враховуючи свої зобов’язання перед власною сім’єю.
Спочатку дочка отримувала від мене допомогу: гроші, продукти, різні маленькі приємності, але згодом мої ресурси почали зменшуватися. Як тільки вона відвідувала мене, я старалася дати їй все, що було у моїх силах, бо утримувала власну господарку. Але з часом це вже не було так легко мені робити. І допомоги також не було. Тому перестала давати гроші продукти, бо самій часом було сутужно прожити місяць на ту пенсію, яку отримувала.
Моє серце знало, що вона має свої власні зобов’язання та клопоти. Я не хотіла стати тягарем для неї чи думати, що вона повинна мене всім забезпечувати. Звісно, її дзвінки стали рідшими, і я розуміла, що вона зайнята своїм життям. Іноді, коли зв’язок був слабким, я сиділа поруч з телефоном і сподівалася, що вона подзвонить. Той теплий голос, її підтримка, були для мене надзвичайно важливими.
Але часом збігали дні, а дзвінка від дочки не було. Тоді мені було дуже важко. Сама я ніколи не телефонувала дочці. З метою економії дочка не поповнювала мого рахунку. Сама я ніколи до міста не їздила, бо вже не було сили. Тому користувалася одностороннім зв’язком.
Після тижня мовчання мого телефона вирішила себе до чогось прив’язати. Для наших хлопців на передову були потрібні сітки. Я могла виконувати рутинну роботу — різати тканину на шнурки. Така робота мене заспокоювала і водночас я відчувала свою потрібність. У ввечері також одній було сумно. Так я вирішила знайти для себе заняття, що приноситиме радість та задоволення. Я почала займатися вишиванням. Вишивання завжди приводило мене в рівновагу і забирало усі турботи. Вже з самого дитинства я обожнювала рукоділля, і тепер, коли зустрічалася із годинами порожнечі, воно стало моїм порятунком і джерелом радості.
Коли я занурювалася в своє хобі, час пролітав непомітно, а мої думки заселялися єдністю з кольорами та нитками. Це дозволяло мені забути про одинокість. Вишила дві сорочки для онуків і тепер вишиваю картину. Думаю її продати, а виручені гроші віддати нашим хлопцям на автомобіль або тепловізор. Їм вони зараз дуже потрібні.
Нині я настільки заглибилася в свою роботу, що й не зауважила, як збіг місяць. Внуки так і не знайшли наразі часу мене провідати, хоч і на канікулах. Дочка зателефонувала тричі, мовляв, роботи дуже багато.Так, я чекала на її дзвінок, але не так уже прив’язана, наче від нього залежить моє життя.
Таким чином, я навчилася цінувати моменти, які дарує мені життя. Навчилася їх наповнювати чимось вартісним, що витісняє непотрібні думки. Дочка наче була поряд зі мною, бо я постійно молилася за неї. Моя внутрішня гармонія була відновлена завдяки моєму хобі, і я збагнула, що моя дочка завжди в моєму серці, незалежно від фізичної відстані.
Життя триває, а я продовжую допомагати плести сітки і вишиваю, радуючи кожній миті та красі кожного дня. І хоч дзвінки моєї дочки стали ще рідшими, я була щаслива і вдячна за всі моменти, які пережила. Бо знаю, що буде день, коли вона приїде разом зі своїми дітьми. Хай на годину, яка збігає для мене як мить. Але вона вартує того, щоб чекати і побачити одна одну.
