Дивлячись на своїх подруг, та просто знайомих, я ніколи не хотіла мати родину. А тим паче дітей. Чоловік ніби якесь покарання. Тільки надягає обручку на палець дружині — все, вона в його власності, нікуди не дінеться, й можна поводитися як неотесаний бабуїн. Діти теж не такі вже й квіти життя. Постійні соплі, сльози, мам дай, хочу то, хочу сьо… Скільки ресурсів на все це витрачається. Надивившись на такі радощі життя, я зареклась мати родину. З чоловіками зустрічалась, але коли діло йшло до чогось більш серйозного — розривала стосунки. Зустрілись мені вжитті два хлопці, які не відступали до останнього, довелося навіть місце проживання змінити. Всю молодість я присвятила собі. Гарно одягалась, ходила на побачення, смачно їла, розкішно відпочивала. Зібрала собі сама на квартиру. Більш зріле життя в мене проходило в будуванні кар’єри. Я постійно навчалась чомусь новому, їздила по відрядженнях та ніколи не боялась брати важкі завдання.
Ось так рік за роком проходило моє життя. Мої подруги завели родини. Народили дітей, більшість стали звичайними домогосподарками. Вони з заздрістю дивились на мою кар’єру, брендові сукні та чоловіків, які присилали мені пишні букети квітів. Деякі дивились з осудом. Як це так, здорова жінка, а родини немає. Про що вона думає? Хто ж принесе склянку води в старості?! Ніколи не звертала на все це уваги. Мені було добре та абсолютно комфортно, а це головне.
Якось я навіть не зчулась, як мені стукнуло п’ятдесят років. Я сиділа сама у квартирі, дивилась у вікно, та переосмислювала своє життя. Мені стало страшно. Я дійсно була абсолютно сама. Батьків вже давно немає. Чоловіка та дітей теж… Про подруг взагалі мовчу.. Вони відсіялись ніби шкарлупки з проса на вітрі. Залицяльники це геть не те. Їм подобається відчувати себе такими ж молодими, як раніше, а щоб щось толкове трапилось, то ні.
Стіни почали душити смутком та темними думками. Вирішила пройтись до кафе на розі. Хоч трішки голову розвію від поганих думок. В закладі було повно народу. Я зайняла останній вільний столик. Сиділа, пила каву, та споглядала щасливі родини. Яка ж я дурна була…
-Вибачте, можна ми присядемо поряд, всі столики зайняті?
Біля мене стояв чоловік мого віку, в одній руці тримав велику чашечку з морозивом, а в іншу вчепилась маленька дівчинка. Я кивнула головою, даючи згоду. По волі ми розговорились. Виявилось, що чоловік сам виховує малечу. Батьки загинули в аварії, дівчинку ледь врятували… Дружини також немає, пішла до іншого ще років з двадцять тому. Він так більше нікого не шукав. Жив як звичайна рядова людина. Мені він здався справжнім добряком. В наш час не часто таких зустрінеш…
Довго ми тоді розмовляли. Малеча з задоволенням їла ложкою морозиво. Не завжди потрапляла до рота, але то дрібниці. Чоловік завбачливо взяв одяг, щоб переодягнути дівчинку. Перед прощанням він взяв мій номер телефону. А зараз ми живемо всі разом. Виховуємо прекрасну дівчинку Софійку. Кохання можливо знайти в будь-якому віці. Головне вчасно зрозуміти головну цінність життя.
