**День 27 листопада**
Вже третю годину керую машиною, а дорога порожня, калюжна і мокра. У нашому краю в листопаді темно встигає рано, і я поспішала, щоб встигнути до сутінків. У кабіні грало радіо, обігрівач майже не грів, а в голові вже лунало «домой», де чекає мій чоловік, донечка‑Орися і, звичайно, свекруха з її вічним наріком. Я так занурилася в думки, що навіть не помітила, як на задньому сидінні хтось з’явився.
— Ну що, мамо, довезеш мене?
Я здригнулася так, що кермо майже влетіло в кювет. Серце схопилося в груди, я натиснула гальмо і поглянула в заднє дзеркало. Там, розслабившись у кріслі, сиділа старенька. Її обличчя було розмальоване глибокими зморшками, на голові – темний хустка, а очі – неначе чорні вугольки, спокійно і вдумливо дивилися на мене.
— Ви… звідки взялися? — голос мій затих від страху. Я точно пам’ятала, що сідала в машину одна. Ключі від квартири лежали на передньому сидінні біля сумки, нікого я не підбирала.
— З дороги, — відповіла старенька, поправивши хустку. — Замерзну там насмерть. Ти їхати готова чи ні?
Я хотіла сказати, що не беру попутників, що це небезпечно, що мене чекає вдома, та слова застрягли в горлі. Старенька виглядала, ніби знає про мене все, наче читає мене, як відкриту книгу.
— Мені до Нікольського, — тихо прошепотіла я, сподіваючись, що вона спаде.
— А мені до Нікольського треба, — усміхнулася вона. — Не бійся, донечко. Я тебе не вб’ю, я ж стара. А ось допомогти… можу. Бачу, у душі твоїй — темрява. Чоловік гуляє? Свекруха скаржиться?
Я мовчки кивнула. Ми жили зі свекрухою вже шість років, а останні два — суцільна мука. Але говорити про це з випадковою попутницею? Старенька, наче прочитала мої думки.
— Добре, мовчи, — сказала вона, простягнувши зморщене пальце в мій бік. — Я вже бачу. Ти добра. Надто добра. А добрих у цьому світі перші з’їдають. Поїхали, бо темніє.
Запалила мотор і рушила на трасу. У голові крутилося лише одне: навіщо я це роблю? Проте нога слухняно натискала на газ. Ми їхали мовчки близько півгодини. Старенька час від часу бормотіла щось собі під ніс, глянувши у вікно. Коли перед нами з’явилися рідкі вогники Нікольського, вона різко крикнула:
— Стій тут.
Я зупинилася біля розваленої дерев’яної хати. Старенька відчинила двері, а потім, перед виходом, обернулася.
— Дякую, касатка. Слухай. Через місяць я постукаю у твої двері. Не лякайся. Просто знай: коли все розвалиться, я прийду.
— Що? — я навіть не знала, що відповісти.
— Ось і все, — виговорила вона, вийшовши з машини, спираючись на дерев’яну палицю, і не обернулася назад. — Запам’ятай: місяць. Точно.
Дрібно стискаючи кермо, я поїхала додому. Усю дорогу намагалась переконати себе, що це був сон, галюцинація від втоми. Я майже викинула ту історію з голови. Точний місяць.
А за місяць до нас готувалися сімейні святкування — десятиліття нашого шлюбу. Або, як казала моя свекруха Валентина Петрівна, «десять років мук мого сина». Вона сиділа на кухні, перебирала крупу і, звичайно, воронилася.
— Сергію, у тебе як скелет, годувати не вмієш. М’ясо знову підгоріло. І взагалі, хто так накладає? У нас гості, а не бомжи.
Я мовчки розкладала салат по тарілках. Чоловік, Сергій, сидів у вітальні, пив пиво й дивився телевізор. На допомогу не розраховувати. Я працювала півтора ставки, тягнула на себе іпотеку — квартиру купили спільно з його мамою, і у неї була частка, — домашнє господарство і виховання донечки. Орися лише тільки-тільки виповнилася десять, і часто дивилася на мене очима, ніби відчувала мою втому.
У двері задзвонили. Я підбіла їх, стираючи руки об фартух. На порозі стояла моя зовстка Світлана з чоловіком і двома підлітками. Вони ввалились у квартиру, навіть не роздягнувшись.
— О, а чого не накрито? — запитала Світлана, скидаючи брудні чоботи в коридор. — Сергію! Вітаю родичів!
— Проходьте, — прошептала я, хоча всередині всё кипіло.
Далі — ще більше. Прибули троюрідні дяді, якісь «друзі сім’ї», яких я ще не бачила. Валентина Петрівна відчувала себе королевою. Вона командувала:
— Орися, принеси це. Орися, дай те. А тепер убери тут. Сергію, сідай, ти втомився.
Кількість гостей перевищила всі уявлення. Я бігала з тарелками, наче офіціантка, а Світлана голосно коментувала:
— Ой, мамо, що ж ти тут приготувала? Олів’є з куркою? Треба було з нормальною ковбасою. А селедка під шубою пересолена.
— Може, сама б приготувала, бо така гостька? — не витримала я, кладучи ще одну страву на стіл.
— Я? — підняла брови Світлана. — Я гостька, а гостей обслужують. А ти у нас ніде не працюєш нормально, от і старайся.
— Я працюю, — прошептала я крізь зуби.
— Ну, працюєш, — махнула рукою Валентина Петрівна. — Зарплата — мишині сльози. Якби не мій Сергій, ви з донечкою жили б під мостом. До речі, убери Орися в кімнату, вона тут заважає.
Я подивилася на донечку. Вона сиділа в кутку, обхопивши коліна, і дивилася на мене страшними очима. Її не запросили за стіл. Її взагалі ніхто не помічав, окрім мене.
— Орися, іди в кімнату, — сказала я, відчуваючи, як стискаються зуби.
У той момент задзвонив ще один дзвінок. Я підбіла, очікуючи ще одного запізнілого гостя. На порозі стояла вона — та сама старенька. У тому ж хустці, з тією ж палицею, але очі її світилися яскравіше, ніж минулого разу.
— Здрастуй, касатко. Я ж говорила — місяць. Прийшла.
— Це ще хто? — голос Валентини Петрівни прозвучав, ніби постріл.
Старенька, не звертаючи на неї уваги, переступила поріг. Спокійно зняла свої старі, обмотані скотчем галоші і зайшла в зал, де замерли гості.
— Добрий день, добрі люди, — кивнула вона. — Я — Євдокія. Простіше — Дуня. Пришла до Лени, трохи полежати.
— Що?! — Сергій підскочив з дивана, червоний від пива. — Лена, ти з глузду злітаєш? Хто це?
— Я… — я розгублено дивилась на стареньку, не знаючи, що сказати.
— Ти, Лено, адже адекватна? — підключилася Світлана, оглядаючи гостьку. — Кого ти в хату тягнеш? У нас тут культурна програма, а ти якусь бомжу привела!
— Як ви смієте? — я відчула, як у мене кипить гнів, змішаний з приниженням. — Це ж моя квартира!
— Наша квартира! — загріміла свекруха. — І я не дозволю будь‑якому сраму тут поселитися!
Дуня тим часом вже вмостилася на єдиному вільному стільці, який я підготувала для себе. Вона оцінила стіл, брудні тарілки, незадоволені обличчя і гучно зітхнула.
— Сброд, кажете? — спокійно перепитала вона. — Це я‑то сброд? А хто тоді ви? Прийшли чужу квартиру їсти, господиню в рабську тримайте, дівчину‑рідненьку притискаєте… Сброд?
— Лена! Негайно вийди це чучело! — закричала Валентина Петрівна.
— Вона залишиться, — прозвучало моє слово, так твердо, що я сама здивувалася.
— Що?! — здивовано вигукнули Світлана та Сергій.
— Ви чули, — я встала між старенькою і родичами. — Євдокія — моя гостька. Якщо вона вам не до вподоби, двері там. Ви й так поводитесь, ніби я тут служницею.
Тиша була гучною. Світлана схопила чоловіка за руку.
— Тоді залишайся зі своєю бабусею! Їхати звідси! Я в цьому цирку не беру участі!
Гості почали розходитися, гучно скаржачись і кидаючи на мене злі погляди. Свекруха залишилася сидіти на кухні, сверлячи мене очима, а Сергій демонстративно включив телевізор. Коли останній гість закрив двері, Дуня підвелася до мене.
— Молодчина, — шепнула вона. — Перший крок зробила. Далі буде гірше, тримайся. А тепер покажи, де я спатиму.
Я провела її в маленьку кімнатку, яку називали «закутком». Там стояв старий диван. Дуня легла, скриплячи, і, закривши очі, пробурмотала:
— Оце все, Лено. Починається найцікавіше. Завтра твої «родичі» покажуть себе у всій красі.
Ранком я прокинулась від криків. Вибігши на кухню, я побачила Сергія та свекруху. Вони стояли над Дунею, яка спокійно пила чай зі мого улюбленого горнятка.
— Вона вкрала мої сережки! — гукнула Валентина Петрівна, тряслася від люті. — Золоті! Сергію, викликай поліцію!
— Які сережки? — я переглядала поглядом чоловіка і стареньку.
— Ти не знаєш! — рявкнув Сергій, блискучі очі. — Це ти все підстроїла, щоб маму задурити! Привела в хату попрошайку, а вона краде!
— Я не брала твої сережки, — спокійно сказала Дуня, потягуючи чай. — У мене досить добра, хоч я і бідно вбрана. Щастя не в грошах, донечко.
— Вийдіть звідси! — закричала свекруха. — Негайно!
Я подивилась у очі свекрузі. Вона виглядала не розгніваною, а навпаки, задоволеною. Мене охопило — це підступ.
— Де ви їх шукали? — запитала я.
— У цій кімнаті, — вийшла Світлана з-за спини матері. Виявилося, що вона зранку привезла їх. — Я власними очима бачила, як вона ховала їх у кишеню халату.
— Ти бреш, — сказала я спокійно.
— Кому ти «брешеш»? — Світлана кинулася на мене. — Я…
— Приберіть руки! — раптом підстала Дуня, голос її став твердим, як сталь. — Ви, дівчата, вважаєте стареньку дурною? Думаєте, я не помічу, що ви сережки підкинули в кишеню мого халату, поки я спала? Я усе чула.
Свекруха поблідніла.
— Що ти чула, стара карга? — крикнула вона.
— Те, як ти шепотілася з донькою: «Сергію йому вірити, вигнати її, і Лена втече до бабусі». Не вийде.
— Сергію! — виразила свекруха. — Ти це будеш слухати?!
Сергій стояв червоний, стискаючи кулаки.
— Лено, — прошипів він, — або ця бабуся йде, або я йду. Вибирай.
Я подивилася на чоловіка. Десять років шлюбу. Десять років принижень, його мовчання, його вічне «мама сказала». Поглянула на донечку, що стояла в дверях, з жахом у очах.
— Вибирай, — повторив він.
— Йди, — сказала я.
— Що?
— Я сказала: йди. До мами, до Світлани, куди хочеш. Але з ціЯ залишила їх позаду, відкрила двері нової оселі і, зітхнувши полегшено, ввійшла в свій довгоочікуваний спокій.
