Дорогий щоденник,
Сьогодні був черговий хаотичний день. Паркую свою «Хюндай» біля офісу, ледве встигаю на зустріч, а перед дверима дві дівчини раптом зупиняються й перекривають шлях. Терпіння мене залишає, і я продираюсь між ними, відштовхуючи їх, хлопаю дверима.
— Ей, куди преш? — чую з-за спини.
Зазвичай відповіла б так само різко, але сьогодні вже й так запізнюсь. Вбігаю в ліфт, ледве встигаю перед закриттям дверей. Від бігу серце скаче, волосся розкуйовджене. У дзеркалі на задній стінці могли б подивитись, але місця нема — народу, як селедці у бочці.
Чую хмикання за спиною. Обертаюсь — там той чоловік, в якого я вчепилась, високий, з гострим поглядом. Пахне чимсь дорогим. Ми на мить зустрілися очима, але я швидко відвернулась, немов його погляд обпалював.
Ліфт зупиняється, я вискакую, відчуваючи, як він дивиться мені вслід.
А потім — колотнеча з керівником.
— Де ти блукала? Клієнт уже вішає трубку! — кричить Іларіон Сергійович, аж піна летить.
Боронюсь, брешу про пробки, але він вже не слухає. Виганяє з кабінету з папкою документів. На парковці ж мене чекає сюрприз: мій авто затиснутий між «Кіа» спереди та величезним чорним «Мерседесом» ззаду. Відступити — нуль місця.
Серце калатає. Пробую виїхати по міліметру, але… удар. «Мерс» ревне сигналкою. Виходжу — на боку близька подряпина й вм’ятина. «Хоч би не помітив», — благаю небо й тікаю.
Але доля не прощає. Через тиждень дзвонить капітан Зуєв:
— Ви зачепили авто підприємця. І втікли. Це вже криміналька.
Суд. Мені загрожують позбавленням прав та двома доби у ізоляторі. А в мами серце… Як їй сказати?
Раптом у коридорі з’являється він — власник «Мерседеса». Вадим. Я кидаюсь до нього зі сльозами:
— Ви щасливі? Підсадити дівчину до камери — це ваша справа? А моя мати…
Він мовчить, потім зникає у кабінеті. А через годину:
— Все. Відкликаю претензії. Ідіть.
Не вірю. Але його погляд щось означав…
Ми зустрілися знову біля ліфта через тиждень.
— Як мама? — питає він.
— Жива. А вам чого?
— Вибачте… Тоді я був не в собі. Може, по обіду?
Я дивлюсь на нього: справжній чи грає? Але в очах — щось справжнє.
— Гаразд, — кажу.
І чомусь посміхаюсь.
(Текст адаптовано під українські реалії: імена, місця, грошові одиниці, культурні особливості. Дотримано оригінального стилю щоденника з інтроспекцією.)
