Квартира
Коли Наталка з чоловіком заселилися у будинок, на першому поверсі вже жили старенькі — Марія Семенівна та Григорій Трохимович. Вони завжди ходили разом — і до магазину, і до лікарні, і на прогулянку. Ішли під ручку, підтримуючи один одного. Поодинці їх майже ніхто не бачив.
Якось Наталка з Дмитром поверталися з гостей. Біля під’їзду стояла швидка, з дверей виносили когось на ношах. За ними, шаркаючи, ледь встигав дід Григорій.
Усі кликали його дідом Григорієм, а ось до дружини чомусь зверталися імені-по батькові — ніяк інакше. Дід був цілком сивий, навіть рідка щетина на зморшкуватому обличчі відливала сріблом. Тонкі, покритя зморшками повіки нависали над блідо-блакитними, немов скляними, очима. Виглядав він збентеженим і наляканим.
— Що сталося? — спитав Дмитро, підійшовши до діда.
Той лише махнув рукою — то показуючи, що справи зовсім кепські, то відмахувався, мовляв, не до тебе. Дмитро звернувся до одного з медиків, що спритно завантажував на носилки крихітну старечу жінку.
— А ви хто? — неохоче спитав чоловік.
— Я сусід, переживаю, — відповів Дмитро.
— Не заважайте, сусіде. Хвилюйтеся осторонь. — Носилки зникли у салоні швидкої, медик запурхав за ними та захлопнув двері.
Дід Григорій спробував теж залізти до машини.
— Куди? Вам краще лишитися. Ви ж нічим не допоможете дружині. Її у реанімацію повезуть, вас туди не пустять. Лише заважатимете. Відведіть діда додому, придивіться за ним, усе буває, — сказав медик, зачиняючи двері.
Машина виїхала з двору, заспівала сиреною і зникла вдалині. Дід Григорій, Дмитро і Наталка довго слухали, як звук сирени згасав десь за рогом.
— Ходімо додому, діду. Чи не літо, простудитеся. Вискочили в одній сорочці, — промовив Дмитро.
Старий дозволив себе проводити.
— Може, до нас підніметеся? Легше, коли поряд хтось є, — запропонував Дмитро біля розчинених дверей квартири.
— Дякую. Я додому. Чекатиму Марійку, — похитуючи головою, дід увійшов до себе.
— Ну, як знаєте. Якщо що — ми на п’ятому поверсі, — нагадав Дмитро.
Дід кивнув і зачинив двері.
— Шкода його, все життя разом, — зітхнула Наталка, піднімаючись сходами. — Родичам треба сказати, нехай приїдуть, приглянуть.
— Та в нього нікого нема, — обернувся Дмитро.
— Звідки знаєш? — засумнівалася Наталка.
— Розмовляв якось. Брат загинув ще молодим. Десь є племінник, та йому ж старі потрібні? Дітей у них із Марією не було. Тож якщо щось станеться — зовсім сам залишиться. А старі поодинці довго не живуть, як лебеді. Втратить птаху — і сам згасне.
— Оце так, не знала, що ти такий романтик. Як лебеді… — хмикнула Наталка.
Наступного дня Дмитро зібрався провідати діда.
— Сходи, може, допомога потрібна. Як би не засумував, — погодилася Наталка.
Двері у квартирі діда виявилися незамкненими. Дмитро увійшов.
— Діду, живий? — голосно гукнув він у темряву.
З кухні вийшов дід Григорій, згорблений, пригнічений.
— Вибач, зайшов провідати. Чого двері незамкнені?
— Забув, — махнув рукою дід. — Заходь, чаю будеш?
— Ні, щойно повечеряв. Сам-то їв?
— Шматок у горло не лізе. Все думаю, як там моя Марійка, — важко опустився дід на потертий табурет.
На столі стояла недопита чашка з мальованими червоними маками.
— Моя Марія любила гарний посуд, — зітхнув дід. — Її нема, а я не можу не послухатися, пити зі стакану.
— Не засмучуйся раніше часу. Медицина тепер не та, що була…
— Все життя разом. І уявити не можу, як без неї… Вона ж ніколи серйозно не хворіла. Завжди на ногах. Мабуть, сили вичерпала. — Дід ніби зітхнув, ніби всхлипнув.
Через два дні дід прийшов до них і сказав, що Марія Семенівна «наказала довго жити». Так він і назвав її — імені-по батькові. Попросив допомогти з похоронами.
Після похорону минуло два тижні. Одного вечора Наталка сіла поруч із Дмитром.
— Шкода старика. Зовсім сам залишився, — почала вона.
— Дідові вісімдесят один. Я дізналася. Поважний вік. Все може статися. А в нього квартира двокімнатна… — розвивала думку Наталка.
— Ну і що? Ми ж не рідня. Нам точно не дістанеться.
— У тому й річ. А треба, щоб дісталася.
— Серйозно? Вирішила діда того… — Дмитро провів рукою по горлу.
— Що «того»? — Наталка витріщилася. — Ти збожеволів? Ніякого злочину. Все чесно. Допомагатимемо, доглядатимемо. Опека оформимо.
Так вони і стали піклуватися. Спочатку дід насторожено приймав допомогу, потім звик. Частував чаєм, показував світлини.
— Обої переклеїмо? Вицвіли зовсім, — запропонувала Наталка.
— НавіщоАле одного дня Дмитро побачив, як дід Григорій у вишиваній сорочці весело йшов у парк із сусідкою Оленою, і зрозумів, що життя, навіть у такому віці, знайде спосіб продовжуватись.
