Будинок, де не можна ходити в штанах
Ярослав Віталійович уперше за довгий час ішов у гостини. Його кроки були спрямовані до жінки, яка останнім часом все частіше з’являлася в його думках — Олени. Але колись він дав собі слово: ніяких стосунків, ніякої нової родини. Він уже пройшов через це. Пройшов — і виживав з болем.
Колишня дружина пішла раптово. Сказала, що ніколи не кохала, а дитина — випадковість. Пішла, забравши сина. Ярослав не міг пробачити. Не міг забути, як годував малого ночами, як пеленав, як вперше почув «тато». А потім — тиша. Суд, заборони, відстань. Одного разу він приїхав до іншого міста, побачив сина на порозі, і той сказав: «Тату, я з тобою». Але його відштовхнули. Хлопчика затягнули у квартиру, двері захлопнулися, і він ледве встиг почути крик: «Я хочу до тата!» — і плач. Тоді Ярослав зламався. І вирішив: більше ніяких прив’язаностей. Тільки робота. Тільки самотність.
Але Олена була особливою. Непомітно прокралася в його життя. Повільно, без нападу. Просто була. Вони зустрічалися випадково, говорили недовго, але потім він почав чекати її поглядів. А потім сам став шукати її — біля крамниці, біля офісу. Не нав’язливо. Просто бути поряд. Він дізнався: вдова, сину майже чотири, живе з мамою. І не підпускає до себе чоловіків. Але одного разу вона запросила його в гості. «Познайомишся з Матвійком», — сказала вона. Голос у неї тремтів.
Він приніс іграшку — великий конструктор. Надів найкращий костюм. Серце билося, як у юнака. Натиснув дзвінок.
— Хто там? — почувся дитячий голос.
— Ярослав Віталійович.
— А, зрозумів. Заходьте. Мама скоро прийде. Бабуся спить, у неї голова болить. Проходьте тільки… знімайте штани!
— Що? — здивувався Ярослав.
— Ну ви ж із вулиці. Мама каже, у вуличних штанах бактерії. Ми можемо захворіти. Треба знімати відразу. У нас вдома чисто!
Хлопчик був надзвичайно серйозний. Біла сорочка, краватка, прямий погляд.
— Ем… Можна я не буду? У мене чисті.
— Ну… тоді надівайте ось ці капці. Вони ваші. Мама купила. Щоб ви не занесли бруд. Я Матвійко. А ви Ярослав?
— Так. Приємно познайомитися.
— У нас тут суворо. Я в черевиках не ходжу. Тільки якщо вздовж стіни і стрибком через килим.
— А мама сувора?
— Дуже. Але добра. Особливо якщо ви будете гарним. Тоді й капці можна буде не надівати.
Ярослав засміявся. А Матвійко взяв його за руку і сказав:
— А ви назавжди?
— Хочу. Якщо ти не проти.
— Я тільки за. Мама буде щаслива. А бабуся… бабуся прокинеться і відразу все зрозуміє.
— Чому?
— У неї нюх. І серце. Вона завжди відчуває, коли людина гарна.
Вони сіли збирати конструктор. Сміялися, сперечалися. Хлопчик прив’язувався, а Ярослав — вже не міг відірвати від нього очей. І раптом почув, як ззаду відчинилися двері.
— Мамо, він залишився в штанах! — закричав Матвійко.
Олена засміялася. А потім — підійшла, торкнулася плеча Ярослава і прошепотіла:
— Якщо ти готовий — залишайся. Але попереджаю: правила у нас дивні.
Ярослав посміхнувся:
— Заради вас — прийму будь-які правила. Хоч у трусах по килиму. Головне — щоб ви були поряд.
Матвійко затих і прошепотів:
— Тату…
Ярослав обернувся. Хлопчик відвів очі.
— Я можу так тебе звати?
Ярослав не відповів. Просто кивнув. І відчув, як у грудях щось уперше за довгий час стало світлим і теплим. Він прийшов. Не в гості. А додому.
