Минуло ось уже два роки від того дня, а я й досі памятаю той випадок, коли знову побачив її. Гарна жінка йшла вулицею у Києві переді мною, і від одного погляду на неї серце моє завмерло. Я відразу впізнав колишню дружину Настю Коваль, ту саму Настю, яку заздрили всі чоловіки ще до нашого шлюбу, бо всі не могли відвести від неї очей.
Після весілля я наче не впізнавав свою Настю. Вона перетворилась на одну з тих українок, котрі ходять по хаті з масляним волоссям, у безформних футболках та старих халатах. Давно я не бачив на ній сукні, яка б підкреслювала її фігуру, чи гарної білизни.
Вже після весілля Настя по домівці ходила у розтягнутих футболках справжніх «мішках». Вона ніби забула доглядати себе: не ходила на манікюр, не користувалась косметикою. Про спорт і мови не було живіт після народження дітей залишився, як і целюліт.
За ті два роки разом, моя колись тендітна обраниця, що сміялась і танцювала на святах, стала схожою на чужу людину. Вона змінювалась, і одяг її ставав усе більшим і більшим. Коли я натякав, що час подивитись у дзеркало, Настя тільки ображалась і замовкала.
Раптом я зрозумів, що люблю ту Настю, яку мав до шлюбу, а не ту, з якою живу тепер. Раніше вона була енергійна, веселощі й краса лилась від неї, всі друзі захоплювались нашою парою. Після таких змін я відчував тільки сум, дивлячись на свою дружину вона вже не надихала мене.
В останнє, коли я бачив її вдома, на ній була велика стара футболка з плямами від молока, широкі домашні штани, крізь які визирала целюлітна шкіра, й вона давно не голилась. Волосся Насті було зібране у недбалий пучок, що постійно розсипався, пасма вибивались у різні боки, обличчя завжди сумне, а під очима тіні від недосипу.
У той вечір я сказав: «Настю, я більше не можу з тобою бути, бо в тобі бачу лише сум і жалість. Любові вже немає». Це були тяжкі слова, та я вимовив їх.
Два роки по тому я бачив її знову. Вона йшла навпроти у гарній лляній сукні, а світле кучеряве волосся спадало на плечі. Вона схудла, пострункішала наче лебідка, що знову стала королевою. Королевою, яка виростила наших двох дітей.
Чомусь тільки тоді до мене дійшло Настя просто не мала часу і сил для себе. Вона весь свій день віддавала турботам дім впорядкувати, дітей підняти, тепло і затишок створити. Я ж відійшов, не розуміючи, як нелегко їй витримувати все це. Я не бачив, скільки сил і терпіння вона віддавала нам.
Я й гадки не мав, як важко залишатися вдома з двійнятами, поки не залишився з ними сам і вже за дві години був виснажений. А вона носила їх на руках цілий день, доглядала за всім, ще й мені увагу приділяла. Вона не мала часу на манікюр чи спортзал. Мені слід було зрозуміти, що її тіло потребує відпочинку після пологів, а не моїх докорів чи претензій.
Та й куди їй було вдягати прикраси чи вишукані сукні, якщо ми нікуди не виходили з дому? Зрештою, це моя провина не давав змоги показати себе справжньою.
Лише за два роки після розлучення я, нарешті, зміг поглянути на нас збоку і усвідомити: Настя тримала все господарство й дітей на плечах, а я ні разу не почув від неї докору. Вона завжди зустрічала мене з роботи з теплою усмішкою, не дорікала. Вона створила мій дім, який завжди чекав на мене. Але зрозумів я це надто пізно. Я лише мав би підтримати її трохи, аби вона могла встигати ще й подбати про себе.
Я був справжнім дурнем, безцінний скарб втратив так і не усвідомивши.
Впевнено вважав себе правим, думав лише про свої образи та незадоволення. Я розбив їй серце, не думав про Настю, про дітей усе зіпсував.
Зараз я часто дивлюсь на неї, і серце рветься назад, до неї. Та не знаю, чи зможе вона пробачити мені оту ницість. Буду намагатися говорити з нею, буду намагатися повернути хоча б право спілкування з дітьми адже вже два роки їхнього зростання пройшли повз мене
Настя зараз має багато шанувальників гарна, розумна, впевнена у собі жінка. Та нікому не дозволяє підступитись ближче. Мабуть, я так боляче її скривдив. І тепер не знаю, що робити з цим клубком сорому і провини, який тягну за собою даліЯ зупинився, не наважуючись зробити крок до неї розумів: час назад не повернеш, навіть якщо болить так, що дихати важко. Вона ішла, впевнено несла свою красу і гідність, і я відчув гордість гордість за те, що колись був поруч із нею, що наші діти носили її ніжність у своїй крові.
Ми зустрілися поглядами. На мить мені здалося, що її очі затримались на мені трохи довше спокійно, без докору, без болю. Вона мовчки кивнула, і усміхнулась не мені вже, а новому життю, яке змогла вибудувати сама. Я відповів легким рухом голови, мовчки дякуючи за все.
Доки вона віддалялася, я раптом відчув щось нове: дивне полегшення, бо зрозумів правду справжня любов не тримає у клітці і не чіпляється за минуле. Вона відпускає й дозволяє іншому вирости. Настя стала сильною без мене. Я втратив, але зрозумів значення вдячності й поваги.
Повернувся додому. У порожній квартирі я переглянув старі фото, тоді взяв телефон і набрав коротке повідомлення: «Дякую тобі за наших дітей і за те, що дала мені шанс навчитись любити по-справжньому». І відправив, не чекаючи відповіді.
Я не знаю, чи буде другий шанс тепер це не головне. Головне памятати і берегти в серці жінку, яка завжди була справжньою королевою. І можливо, ще раз бодай на хвилину зустрітись із нею поглядом посеред галасливого дня і усміхнутися. Бо любов це й відпустити, і побажати щастя, навіть якщо не разом.
