Вже два роки, як моя донька зникла з мого життя, а мені майже сімдесят. Вона не сказала ні слова, просто вирвала мене зі свого світу. Я живу в старій панельці, а навкруги все тихо, ніби час зупинився.
Моя сусідка, Галина Петрівна, знає весь будинок. Їй 68, живе одна. Час від часу я завітаю до неї на чай, приношу якусь булочку просто з доброти. Вона ласкава, освічена жінка, постійно посміхається, згадує подорожі з покійним чоловіком. Про родину говорить рідко. Перед минулими святами, коли я зупиняюся в її квартирі з гостинцями, вона раптом вирішує розповісти правду. Тоді я вперше чую історію, від якої донині стискається серце.
Коли я входжу, Галина Петрівна не в настрої. Зазвичай жвава, тепер вона сидить мовчки, втираючи погляд у одну точку. Я не ставлю питань, просто наливаю чай, ставлю вазичку з пряниками і сідаю поруч. Вона довго молчить, ніби бореться з собою. Нарешті вона видихає:
Два роки Жодного дзвінка, жодного листа. Пробувала звязатися номер вже не існує. Адреси її я не знаю
Вона замовкає, і здається, що перед очима промайнули роки. І раптом, ніби прорвавши крижану стіну, Галина Петрівна заговорила.
У нас була щаслива сімя. Ми з Віктором одружились ще молодими, не квапились із дітьми спочатку хотіли пожити лише удвох. Його робота дозволяла мандрувати. Ми сміялися, облаштовували дім разом. Він власними руками збудував нам гніздечко простору трьохкімнатну квартиру в самому центрі Львова. Моя мрія
Коли народилася донька, Оленка, Віктор немов ожив. Носив її на руках, читав казки, кожну хвилину присвячував їй. Я дивилась на їхню щасливу пару і думала: мені нічого більше не треба. Але десять років тому Віктор помер. Хворав довго, ми боролися до останнього, витратили все. Потім тиша, порожнеча, ніби вирвали серце.
Після смерті батька Оленка віддаляється. Вона знімає окрему квартиру і переїжджає жити самостійно. Я не сперечаюсь доросла, нехай будує своє життя. Вона навідувала мене, ми розмовляли, здавалося, все нормально. Але два роки тому вона прийшла і прямо сказала, що хоче взяти іпотеку і купити житло.
Я зітхаю і чесно відповідаю: допомогти не можу. Від нашого з Віктором накопичення майже нічого не лишилося все зійшло на лікування. Моя пенсія в 1500 гривень вистачає лише на комунальні послуги і таблетки. Тоді вона пропонує продати квартиру. «Куплю собі однокімнатну десь за містом, а залишок грошей підеш на перший внесок», каже вона.
Я не можу. Це не про гроші, а про память. Ці стіни, кожен куток все зробив Віктор. Тут живе вся моя історія. Як я можу це віддати? Вона кричить, що батько все робив для неї, що квартира все одно їй достанеться, що я егоїстка. Я намагаюся пояснити, що хочу, аби вона хоча б колись прийшла сюди і згадала нас Але вона не слухає.
Тоді вона хлопає дверима і йде. Відтоді тиша. Жодного дзвінка, жодних привітань. Випадково дізнаюся від подруги, що Оленка все ж взяла іпотеку і тепер працює на двох роботах без відпочинку. Ні сімї, ні дітей. Подруга її і не бачила вже півроку.
А я чекаю. Щодня дивлюся на телефон, сподіваюся. Але він мовчить. Номер, мабуть, змінила. Напевно, не хоче мене бачити. Думає, я її зрадила. Але мені скоро сімдесят. Не знаю, скільки ще залишиться в цій квартирі, скільки вечорів проведу біля вікна в очікуванні. І не розумію, чим же я її так образила.
