Минуле лишається в минулому
— Їдь до наших партнерів та розберись із цією справою раз і назавжди, — сердито кинув директор, дивлячись на Тараса. — Я все обговорив із їхнім керівником, тебе чекають. Вирушай у відрядження завтра вранці, візьми документи. Розраховую на тебе, — додав він, постукавши пальцями по столу.
— Без проблем, все владнаю, — кивнув Тарас. — Піду на машині.
Тарас обіймав посаду, де подорожі були звичною справою. Йому подобалася ця робота: нові міста, обличчя, розмови. Усе було передбачувано й зрозуміло: дорога — авто чи потягом, робочий день, вирішення справ, готель, вечеря в кав’ярні. Потім — додому.
Його дружина, Оксана, давно звикла до таких поїздок. Раз на тиждень чи трохи рідше Тарас вирушав у великі й малі міста.
— Оксанко, завтра вранці у відрядження, — повідомив він, повернувшись до їхньої затишної квартири у Львові.
— Надовго? Чи як завжди? — запитала вона, як зазвичай, з легким тривожним відтінком у голосі.
— Як завжди, ненадовго, — усміхнувся Тарас, обіймаючи дружину й цілуючи її у скроню.
Його подорожня сумка завжди була готова. Оксана, турботлива й уважна, слідкувала за її вмістом. Тарас повністю довіряв їй, лише додаючи перед від’їздом папери та ключі.
Вони з Оксаною прожили дванадцять років, виховували сина Богдана, школяра й початківця футболіста. Це був другий шлюб Тараса, але перший справді щасливий. Богдана він обожнював — кмітливий, добрий, організований хлопчик, який тішив успіхами в навчанні та спорті.
Серед друзів, збираючись на риболовлі чи в лазні, Тарас завжди з теплом говорив про Оксану:
— Мені пощастило знайти жінку, з якою затишно й спокійно. Я довіряю їй, як собі, а вона відповідає тим самим.
— Заздрю, — зітхали дехто. Не всім друзям так пощастило. Хтось, як Тарас, був у другому шлюбі, а його найкращий друг, Борис, і взагалі в четвертому.
Ранком Тарас прокинувся від аромату млинців.
— Отак невгамовна, — з ніжністю подумав він. — Вже в кухні клопочеться. Щасливий я чоловік, лише б не зглазити.
— Доброго ранку, моя господинечко, — усміхнувся він, заходячи до кухні після душу.
— Знаю, чим тебе пригостити, — підморгнула Оксана, ставлячи перед ним тарілку з млинцями. — Хочу, щоб сумував за моїми сніданками та швидше повертався.
— Хитрюга, — засміявся Тарас. — До речі, у Богдана сьогодні важливий матч, так?
— Так, проти команди з Івано-Франківська, — кивнула Оксана. — Каже, будуть битися за перемогу.
— Подзвоню ввечері, дізнаюсь, як зіграли, — пообіцяв Тарас, поки син ще спав.
Зібравши сумку, взявши документи, він попрощався з дружиною й вийшов у гарному настрої. Попереду чекала чотиригодинна дорога до Тернополя. На трасі, далеко від міської метушні, він вдихнув повною грудкою. Вересень лише почався, але жовте листя вже кружляло в повітрі, чіпляючись за лобове скло.
Діставшись до офісу партнерів, Тарас швидко вирішив усі питання. Залишилося повечеряти та рушати додому. Він любив нічні дороги — тихіші, вільніші. Вибрав знайому кав’ярню на околиці Тернополя, затишну й спокійну, де не було галасливих натовпів.
Припаркувавши авто, він глянув на небо. Темна хмара насувалася, а вдалині гримнув грім.
— Гроза у вересні? — здивувався Тарас. — Рідкість.
У кав’ярні він сів біля вікна. Офіціант прийняв замовлення, а за склом уже блискали блискавки. Раптом двері розчинилися, і під реві грому та стук дощу до зали увійшла жінка. Тарас завмер. Він би впізнав її з тисячі. Це була Марія, його перша дружина — жінка, яку колись боготворив, а потім возненавидів. Вона була все та ж осліплююча.
Їхній шлюб був хаосом. П’ять років із Марією тяглися як вічність. Любов, сповнена пристрасті, обернулася мукою: сварки, зради, ревнощі. Тарас йшов, повертався, доки не розірвав усе одним рішенням. Після розлучення він зустрів Оксану, з якою знайшов спокій. Марію він не бачив з того часу.
— Що вона робить у Тернополі? — подумав він, відчуваючи, як стиснулося серце.
Марія оглянула зал. Офіціант показав їй на столик поруч. Вона сіла, зняла плащ, і її русяве волосся розсипалося по плечах. Горда постава, знайома усмішка. Тарас розгубився: піти під зливу чи залишитися?
Марія помітила його. На мить завмерла, а потім, усміхнувшись, промовила:
— Тарасе? Не вірю своїм очам! Це доля, що ти тут?
Він насилу посміхнувся, намагаючись бути байдужим.
— Привіт. Так, я.
— Пересяду до тебе! — заявила вона й, не чекаючи відповіді, сіВін глянув на годинник, підвівся зі стола й вийшов у дощ, не озираючись, бо знав — найкраще чекає його вдома.
