Одягни шапку, надворі мінус десять. Замерзнеш, захворієш.
Оксана простягнула вязаного синього шапку з китичкою саме ту, яку Ярослава з радістю обирала собі на Подолі півтора місяці тому.
Ти мені не мама, чуєш?!
Крик Ярослави розітнув передпокій, ніби скло тріснуло. Дівчинка жбурнула шапку долі, наче б то була гадюка.
Яся, я просто хотіла…
Ніколи не станеш! Ти не моя мама і ніколи не станеш нею!
Двері зачинилися з гуркотом. Шибки у вікнах жалюгідно задзвеніли. З підїзду в квартиру вповзла холодна київська прохолода.
Оксана залишилася стояти посеред передпокою. Шапка валялася біля ніг покручена, нужденна, відкинута. Сльози підступили до горла, гарячі й злі. Вона трохи прикусила губу, задерла голову до побіленої стелі. Не плакати, тільки не зараз…
Півроку тому Оксана уявляла зовсім інше. Спільні вечері під кришталевою люстрою. Розмови до пізньої ночі, теплі обійми після дощового дня. Можливо, вилазку з Сергієм і Ярославою до Біличанського лісу. Сергій розповідав про дочку з такою ніжністю «Моя Яся розумна, тонка душа, просто трохи закрита після того, що сталося з Ганною»
«Час все вилікує», підсумовував Сергій. «Вона ще відігріється».
Час ішов, але Ярослава тільки більше захолоджувалася.
З першого дня, коли Оксана увійшла до цієї квартири вже не в гості, а вдруге як дружина, дівчинка зайняла оборону. До кожної спроби Оксани наблизитися ставилася так, ніби це чужинка, що зайшла по будинку. На пропозицію допомогти з домашнім завданням «Я сама впораюсь», про прогулянку «Я зайнята», у відповідь на комплімент зачісці мовчання й притиснутий до себе телефон.
У мене вже є мама, буде і була, заявила Ярослава другого дня за сніданком, коли Сергій поспішав на роботу, ковтаючи каву. Ти тут ніхто.
Сергій тоді ледь не вдавився, щось невпевнено пробурмотів. Оксана всміхнулась долякамутна, крива усмішка й промовчала.
З того часу краще не ставало.
При батькові Ярослава вже не кричала. Діяла тонше ковзала повз Оксану, ніби її не існувало. Відповідала байдуже все коротко, одним словом. Демонстративно виходила, щойно Оксана переступала поріг кімнати.
Тато був інший раніше, пробурмотіла якось Ярослава за вечерею. До тебе він був нормальним. Розмовляв зі мною. А тепер…
Вона не договорила. Занурила носа у тарілку. Сергій побілів мов глина, Оксана відклала виделку шматок не йшов у горло.
Вечорами Сергій ходив від однієї кімнати до іншої, як вовк у клітці. Спершу заходив до Оксани у спальню, у ту кімнату, яку вона так і не змогла назвати своєю і благав потерпіти.
Вона ще дитина. Дав їй трохи часу. Вона жахливо сумує за мамою.
А тоді йшов до Ярослави й умовляв її бути добрішою:
Оксана гарна жінка, вона старається, дитино.
Оксана слухала ці перемовини через двері. Сергіїв голос помятим, втомлений. Відповіді Ярослави уривчасті, колючі, віддалені, мов по радіо в далеких грозах.
Чоловік рвався навпіл. Це було видно зі зморшки між його темними бровами, яка стала ще глибшою за ці місяці; з того, як він здригався, коли вони всі опинялися разом у вітальні; зі слідів втоми під очима, які чіткі тіні лягли навічно.
Та Сергій не міг вибрати сторону. Або не хотів.
Оксана підняла шапку машинально струснула і повісила на гачок. Переступила до вітальні і застигла, як завжди…
Фотографії. Десятки фото у рамочках: на полицях, на стінах, на підвіконнику. Світловолоса жінка очі лагідні, посмішка тиха. З тією ж жінкою маленька Ярослава, з Сергієм молодшим, усміхненим, ще не понівеченим любовю до минулого. Весільні знімки, з поїздки у Карпати, з Нового року.
Ганна. Перша дружина Сергія. Загибла дружина.
Її речі все ще жили в шафах: сукні, шарфики з візерунками, светри з запахом лаванди. Її флакони для крему акуратно стояли у ванній на маленькій поличці. Її рожеві домашні капці чекали біля дверей, певно, думали, що Ганна зараз забіжить по хліб.
Мама робила все краще, кидала Ярослава за обідом.
Мама б так не сказала.
Мамі б це не сподобалось.
Кожне порівняння мов ногою під дих. Оксана кивала, ковтала образу з вечерею. А ночами не могла заснути, думала: чи можна змагатися з привидом? З ідеалізованою памяттю про жінку, яка щороку ставала лише кращою?
Сергій досі любив Ганну Оксана це знала. Він тужив за світлинами, слухав Ярославу, як вона розказувала про маму і обличчя Сергія морозилось, закривалося.
А сама Оксана для нього хто? Спосіб забутись? Врятуватися від самоти?
Уночі, коли Сергій міцно засинав, вона лежала в темряві й розглядала стелю. Чужу, київську стелю. Зрозуміла гостро, ясно їхній шлюб розламується. Сергій обрав її, не попрощавшись із минулим. Ярослава її ніколи не прийме.
Вона зробила помилку.
Ця думка трималася під стелею, мигтіла, коли вже тролейбуси порожні гуділи по Олександрівській. Сергій спав, дихав рівно. Вона дивилася в тінь на комоді, бачила фотографію Ганни, яку Сергій не прибрав.
Досить.
Рішення впало просто, холодно, мов металевий жетон на підлогу: цю війну не виграти. Неможливо перемогти память, посунути ту, що стала святою для цієї родини.
Оксана сіла на ліжко. Сергій ворухнувся, але не прокинувся.
Через три дні вона подала заяву на розлучення. Одна. Без адвоката, без пояснень, взяла паспорт, свідоцтво, підписала бланк у РАЦСі на Великій Васильківській. Співробітниця глянула з профспівчуттям, надто звичним мабуть, таких бачить щодня купу.
Оксано…
Сергій знайшов документи ввечері. Стояв на кухні з паперами в руці, блідий і розгублений.
Що це означає?..
Усе там написано, Оксана мила тарілки. Я подала на розлучення.
Чому?! Ми ж навіть
А що говорити, Сергію?
Вона витерла руки рушником, обернулась.
Я втомилась. Бути тінню. Втомилась дивитись, як ти сумуєш за світлинами. Втомилась терпіти Ярославине «ти ніхто».
Яся просто маленька, не розуміє
Вона все чудово знає. Як і ти. Просто визнавати не хочете.
Сергій несміливо взяв її за плечі, ніби боявся розбити.
Оксана, давай поговоримо. Я зніму фото, скажу Ясі, що ти важлива
Ти її не розлюбив.
Не питання правда. Оксана глянула йому у вічі й побачила відповідь раніше, ніж Сергій устиг щось сказати.
Ти досі любиш Ганну. А я для тебе хто? Втіха, куховарка?..
Це неправда!
Тоді скажи, що не любиш її. Відверто.
Тиша простягнулась, як річка взимку: ні звуку, ні руху.
Сергій відступив. За мить на його обличчі вирізьбилось ще десяток років втоми.
Оксана кивнула і цього й чекала.
Ярослава сиділа у своїй кімнаті. Двері ледь привідкриті, чи випадково, чи навмисно. Коли Оксана проходила, дівчина підняла очі й ледь усміхнулась: кутики губ у підбивці. Перемогла.
Далі все розчинилося в обряд: шафа, вішалки, валіза. Сукня, яку Сергій подарував на день святого Миколая, парфуми, вибрані в ЦУМі, книга, яку так і не дочитали разом
Оксана складала речі руки механічні, очі сухі. Не думати. Просто складати.
Вечір, мов розтягнутий килим, довжелезний. Вона сиділа біля зібраних валіз, дві усе, що лиш приліпилось до неї за цей спільний час. О восьмій вечора викликала таксі через додаток, спустила чемодани сама ліфт урочисто гув. Ключі поклала на поличку в коридорі, не хлюпнула жодною сльозою.
Водій таксі допоміг завантажити речі, рушили у нічне місто. Оксана не озиралася.
Київ вечором був порожній, світильники на вулицях світили байдуже, бігли самотні люди до метро. Там, унизу, залишилась квартира, повна фото й відбитків минулого. Там залишився Сергій зі своєю незгаслою любовю і Ярослава з відчайдушною вірністю до мами.
Оксана дивилась у вікно й дихала. Вперше за пів року на повну. Самотність лякала, але страх бути тінню ще сильніший. Вона починала спочатку, без чоловіка, без сімї, без ілюзій.
Та хоч уже без порівнянь із жінкою, якої більше немає.
