**Щоденник**
Сьогодні я вирішив перевірити один із своїх магазинів, але не як власник, а як звичайний покупець. Надів стару кепку, темні окуляри та просту сорочку ніхто не повинен був мене впізнати. Мене звати Богдан Коваленко, і я володію однією з найбільших мереж супермаркетів в Україні. Останнім часом надходило багато скарг на керівника однієї з філій.
Ніхто мене не впізнав, але те, що я побачив біля каси, перевершило всі мої очікування. Касирка, дівчина років двадцяти, на імя Соломія, ледве стримувала сльози. Її руки тремтіли, коли вона сканувала продукти. Вона намагалася посміхатися клієнтам, але в очах читалася розбитість. Раптом до неї підійшов керівник чоловік у костюмі з пихатим виразом обличчя і почав кричати, не зважаючи на оточуючих.
«Знову ти? Красуня, але повна нікчема! Скільки разів тобі можна повторювати?» верещав він. Соломія опустила голову, стискаючи кулаки. Я стиснув зуби, але зберігав спокій. Одна з покупниць намагалася заступитися: «Вибачте, але так із людьми не поводяться!» Керівник різко обернувся до неї: «Заспокійтеся, пані, це вас не стосується!»
«Вибачте, система зависла», прошепотіла Соломія.
«Дешеві виправдання! Ти тут для того, щоб працювати, а не розводити соплі!» він штовхнув монітор у її бік. Магазин завмер. Ніхто не наважувався втрутитися. У мене кипіло всередині не через безчестя, а через безнаказність цього чоловіка. Я подумав про свою матір, яка колись теж працювала касиркою, щоб прогодувати сімю.
«Вона прийшла на роботу з температурою, а ви їй таке дякуєте?» пробурчав хтось із черги.
Керівник навіть отримував задоволення від цього. «Хочеш повернутися розкладати товар, чи краще викликати відділ кадрів і звільнити тебе одразу?»
«Мені потрібна ця робота», ледве вимовила Соломія.
«Тоді заробляй її, бо ти висиш на волосині!»
Я глянув на інших працівників. Всі мовчали одні ігнорували, інші опускали очі. Страх був очевидним. Один чоловік з дитиною на руках вийшов із черги: «Це несправедливо!»
«Якщо так хочете її захищати забирайте додому! Тут потрібні люди, які працюють, а не розводять жалість!»
Ці слова вдарили мене, як пощочина. Я знав, що треба чекати слушного моменту. Але коли керівник вирвав сканер із рук Соломії з криком: «Геть звідси! Тобі кінець!» я більше не міг терпіти.
Вона відступила, тремтячи. «Ти звільнена! Нікчема!»
Магазин завмер. Я дістав телефон із записом. Керівник зблід, але не покаявся. «Що збираєтеся робити? Викласти в інтернет? Нікому вона не потрібна!»
Тут підійшла заступниця директора. «Що тут відбувається?»
Я зняв окуляри.
«Це ж пан Коваленко…» прошепотіли працівники.
Керівник завмер.
«Я будував цю компанію десятиліттями, щоб дати людям гідну роботу, а не терпіти тиранію», сказав я.
Він намагався виправдатися: «Вона не відповідала стандартам!»
«А ваші стандарти це крики та приниження? Лідерство це не влада, а повага.»
Його відвели до офісу. Я підійшов до Соломії.
«Як тебе звуть?»
«Соломія…» прошепотіла вона.
«Те, що ти пережила сьогодні, ніхто не заслуговує. Це зміниться.»
Магазан вибухнув оплесками. Заступниця вибачилася перед усіма.
«Якщо хтось стикався з подібним тепер час говорити», оголосив я.
Один за одним працівники почали розповідати про знущання.
Того ж тижня керівника звільнили. Ми створили програму захисту працівників. Соломія стала старшою касиркою.
Я продовжую інкогніто відвідувати магазини. Бо повагу не можна наказати її треба показувати.
**Урок:** Ніколи не знаєш, хто стоїть перед тобою. Але гідність не торгується.
