Мій свекор думав, що ми будемо підтримувати його вічно.
Чоловік мій виріс у справжній українській родині з теплом, варениками й безліччю обіймів. Але коли батькові чоловіка виповнилося 57 років, сталося горе його дружина, світла йому память, пішла з життя. Звісно, чоловіку мого чоловіка було не під силу впоратися з таким болем одному, тому ми вирішили продати його київську «двушку», поділити гривні і запросити його жити до нас, поки трохи не відійде від горя. Якось це здавалося розумним рішенням. Родинна стратегія, так би мовити.
Ми всі собі уявляли, що він поживе у нас місяців шість максимум а потім купить собі окрему квартиру з тієї частини грошей, що залишилася. Але свекор настільки звик до «санаторного» режиму в нашій домівці, що й думати не хотів виїжджати. Ні на комуналку, ні на покупки він жодної копійки не залишав. Я йому варила борщі, прала футболки («Київстар»), прибирала в його кімнаті. Він тільки на роботу ходив і за столом розповідав анекдоти. Життя, як на відпочинку в Трускавці!
І так він мешкав із нами аж 11 років! А згодом почав кожен день читати нам нотації як правильно шкарпетки складати, як їсти галушки та як правильно на городі картоплю садити. Ввів свої порядки, наче в нас «село під Києвом» і віруючи все, що знає найкраще. Чесно, дістало. Тоді ми й вирішили: купимо йому хатинку десь в околиці, нехай, як поважний чоловік у силі, вже починає своє самостійне життя.
Купили ми свекрові хатинку, облаштували все до останньої фіранки та лампочки. Та коли настала пора новосілля, він раптом почав хворіти: то серце ниє, то тиск скаче, то ноги вже не ті. Словом, придумує болячки, аби тільки не переїжджати. А я більше не можу. Мрію про відпочинок просто бути з чоловіком, дітьми, котом Мурчиком. Втомилася я вже «жити по розписанню» заради свекра. Що робити, як думаєте?