Мені болить від того, що мій син більше не хоче мати зі мною нічого спільного… Невістка зруйнувала наші відносини дощенту.
Як важко це усвідомити… Як страшно зізнатися собі, що єдина дитина відвернулась від тебе. Що прожите життя, віддане йому, відмови від усього — а в результаті лиш самотність. Де я помилилась? Може, характер у мене гострий. Може, забагато пробачала. Може, любила так, що сама себе вбивала.
Сама виростила сина. Чоловіки були — та чиєї від них користі? Одні шукали вигоди, інші — порятунку, треті — лише моїх грошей. Все тягнула сама. У 90-х було не до сліз — працювала на знос, аби син ситий був і вчився. Сама не доїдала, нічого собі не купувала — усе тільки йому.
Потім доля звела мене з одруженим. Нехай засуджують, але саме він допоміж синові знайти шлях. Працював у нафтогазі — влаштував і його туди. Грошей було небагато, але з’являлись саме тоді, коли потрібні. Не в грошах річ — у підтримці.
Син закінчив технікум, потім університет, але без досвіду його ніхто не брав. На фабриці не витримував — хотів заробляти, а не вкалувати. Я його підтримувала, вірила — колись буде своя справа. Вкладала останні гривні, щоб тільки не збився зі шляху.
А потім він привів її. Миловидна, але порожня. Дурнувата, капризна не за віком. Та якщо він вирішив — я змирилась. Вагітність, весілля, надії. Мріяла бути бабусею. Раділа, як дитина. Навіть організувала їм весілля.
Знайомий дав грошей на обручки. Я сказала невістці: «Бери щось за цією сумою, вона на двох». А вона вибрала каблучку втричі дорожчу. Їй було байдуже — хотіла найкраще, хоч би чоловік залишився без кільця. Відтоді я стала їй ворогом. Лише тому, що поставила межі.
Та я мовчала. Купила їм машину, щоб син міг підробляти. Думала — полегшила життя. А потім усе пішло під укіс. Дитина неспокійна, кричить, не спить. Син працює цілодобово, допомогти не може. Її батьки почали нашептувати: «Який з нього батько?», «Який з нього чоловік?». Вони продали авто. Дохід впав. Потім — розлучення. Син почав пити. Позбавили прав. Все розвалилось.
Я його витягла. Змусила піднятися. Він знову на ногах, навіть почав свою справу — але все записане на мене: у нього борги, кредити, виконавці. І так — він грав. Намагався відігратись. Не вийшло. Я знову допомагала: платила за робітників, тягнула бізнес. Лише б у нього вийшло.
Коли знову з’явились гроші — вона повернулась. Знову разом. Але тепер він уникає мене. Все на мені, а я почуваюсь зайвою. Вони живуть окремо. Вона не телефонує, не пише. Онучка капризна, нічого їй не цікаво. А син почав казати, що «бабуся має допомагати». Я не відмовляю, коли кличуть — але кличуть лише тоді, коли щось потрібно.
Потім він сказав: «Звільняйся, мені потрібна допомога». Я звільнилась. Тепер сиджу без зарплати, чекаю, коли він дасть хоч щось на їжу. Часто не дає. Машину подарував — але грошей на страховку немає. То забере, то поверне. А як я сама поїхала — автоА вчора він прийшов без попередження — забирає машину назавжди, каже, що тепер вона його дружині потрібніша.
(Note: This sentence concludes the story with a final, painful realization, keeping the dreamlike, surreal tone while maintaining cultural authenticity.)
