Моє сердце крається від болю й сорому за власного сина. П’ять років тому мій син, Тарас, розтрощив свою родину, зрадивши дружину, яка виношувала їхніх новонароджених близнюків. Поки Оксана, моя колишня невістка, не спала ночами, колихаючи дітей, він таємно будував нове життя з іншою жінкою. Я, Ганна, живу у Львові й досі не можу змиритись із його вчинком. Його нова жінка, Мар’яна, для мене — символ зруйнованого щастя, і я відмовляюся її прийняти. Мій син став чужим, а я не знаю, чи зможу коли-небудь пробачити його.
П’ять років тому Тарас розлучився з Оксаною. Їхнім близнюкам тоді було всього кілька місяців. Я дізналася, що він зраджував дружині, поки вона, змучена безсонними ночами, віддавала себе дітям. Його коханка, молода й наполеглива Мар’яна, поставила ультиматум: або розлучення, або вона піде. І Тарас обрав її. Оксана залишилася сама з двома немовлятами на руках, а я не могла дивитися на її страждання. Моя душа кралася від того, що мій син здатний на таку підлість — кинути дружину й дітей заради нової пристрасти. Як можна будувати своє щастя на чужих сльозах?
Я одразу заявила Тарасові, що ніколи не прийму Мар’яну. Він помилявся, якщо думав, що я змирюся із його зрадою. Але син не послухав мене. Через рік він зробив Мар’янці пропозицію, а потім вони одружилися. Я не пішла на весілля — мені було соромно за нього. Як мати, я не могла дивитися, як він руйнує все, що було дороге нашій родині. Тепер Тарас і Мар’яна живуть у знімній квартирі в центрі міста й виховують свою дитину. Я знаю, що це мій онук, але кожен раз, думаючи про нього, я відчуваю ком у горлі. Мої справжні онуки — близнюки — живуть з Оксаною, і я люблю їх усім серцем. Для них я готова на все.
З Тарасом ми майже не спілкуємося. Я запрошувала його на Різдво, сподіваючись, що він прийде сам, але він відмовився, заявивши, що не прийде без Мар’яни. А я не хочу її бачити — ані зараз, ані колись. Тим часом Оксана із радістю прийняла моє запрошення. У нас чудові стосунки, і вона стала мені як дочка. На свято ми зібралися в теплому родинному колі: діти співали колядки, а Оксана допомагала мені готувати святкову вечерю. Дивлячись на неї, я бачила, як сильно вона постраждала. Вона цілком присвятила себе дітям, забувши про власні бажання. Її життя — це безкінечна турбота про близнюків, і мені так боляче за неї.
Оксана не дивиться на інших чоловіків, не може відпустити минуле. Я не раз намагалася говорити з нею про це, але вона все ще переживає зраду. Наше життя тепер таке: ми підтримуємо одне одного, я допомагаю їй із дітьми, а вона називає мене другою мамою. Це гріє моє серце, але не заглушує біль. Мій син навіть не подзвонив, щоб привітати зі святами. Я запитую себе: чи зрозуміє він колись, яку шкоду заподіяв? Чи зможу я коли-небудь пробачити його за те, що він розбив родину й залишив дітей без батька? Життя вже ніколи не буде колишнім, але я вдячна за Оксану й онуків — вони дають мені сили жити далі, попри гіркоту й розпач.
Якби я могла повернути час, я б навчила Тараса шанувати сім’ю. Бо найбільший гріх — це не змогти тримати слово, дане тим, хто тобі довірився.
