Мій син був моїм другом і опорою все життя, але після його весілля ми стали чужими.
Мій син завжди був моєю підтримкою, моїм світлом. Але все змінилося, коли він одружився.
Я ніколи не думала, що моя дитина може так змінитися під чиїмось впливом. Мій єдиний син, Олесь, завжди був золотою дитиною чемний, добрий, завжди готовий допомогти. Таким він виріс, таким залишався, навіть ставши дорослим. До весілля ми були нерозлучні: часто бачилися, годинами розмовляли про все на світі, ділилися радощами й горем, підтримували один одного. Звісно, в розумних межах я не лізла в його життя без потреби. Але все розсипалося, коли в ньому зявилася вона Маряна.
На весілля Маряна й Олесь отримали від його батьків подарунок однокімнатну квартиру в самому серці Києва, щойно відремонтовану. Вона стала їхнім куточком, їхнім затишком. Мене ніколи не запрошували до них у гості, але син показував фотографії на телефоні: світлі стіни, нові меблі, затишок. Після смерті чоловіка в мене не лишилося грошей, тож я віддала молодим майже всі свої прикраси золоті ланцюжки, каблучки, сережки, що збиралися роками. Я сказала Маряні: «Якщо хочеш переплавити не заперечую». Хотіла їм добра, хотіла підтримати на початку шляху.
Але Маряна… Вона відразу показала своє справжнє обличчя. Жінка з характером гострий, як лезо. Я помітила, як вона озирала конверти з грішми, які отримали на весіллі її допитливість, скільки там усередині, мене насторожила. З одного боку, така риса могла б зробити її гарною дружиною, але з іншого варто було бути обережною. Сучасні жінки часто бачать у чоловіках лише гаманець, тратять їхні гроші, як свої, потім розлучаються, забирають половину й шукають нові жертви. Я не бажаю такого Олесю, але тривога гризе мене зсередини.
Через півроку після весілля Маряна заявила, що не хоче дітей. «Не зараз, говорила вона, у такій хаті неможливо». Розводила руками: «Що робити? Не хочу брати кредит, а коли ми зможемо дозволити собі більшу квартиру невідомо. Олесь ще не став великим начальником». Вона міркувала вголос, але я чула в її голосі розрахунок. А я живу в будинку, який почав будувати мій покійний чоловік. Він лишився незавершеним стіни з дірами. Взимку тут лютіє холод моя пенсія не дозволяє протоплювати все. І ось Маряна кинула: «Продай будинок, купи собі студію, а решту віддай нам на нову квартиру. Тоді подумаємо про дітей».
Ви розумієте, що це значить? Вона хоче, щоб я, стара й слабка, перебралася в клітку, а вони взяли б собі все найкраще. А потім хто знає може, забрали б і цю кімнатку, відправивши мене в будинок для літніх. Спочатку я навіть подумала погодитися якби вони допомагали мені хоч трохи грошима. Але тепер? Ніколи! З такою, як Маряна, треба бути насторожі від неї можна очікувати будь-чого.
Після цієї розмови Олесь кілька разів приходив до мене. Він ніби випадково натякав, що її ідея не така вже й погана: «Нащо тобі великий будинок? В квартирі було б простіше, комунальні менші». Я стояла на своєму: «Місто росте, через 510 років земля подорожчає. Моя ділянка вже не на околиці, продавати зараз безглуздя». Одного разу я запропонувала: давайте поміняємось. Вони переїдуть у мій будинок, а я в їхню квартиру. Адже це одне й те саме, чи не так? Але Маряна відмовила. Їй не сподобалося, що будинок потребує ремонту, вкладень, а я жила б безтурботно в їхній готовій квартирі. Вона хоче комфорту, навіть якщо моя пропозиція вигідніша. Вона така і нічого з цим не зробиш.
Потім я захворіла. Серйозно, так, що не могла піднятися з ліжка гарячка, кашель, моторошний біль у голові. Я дзвонила Олесю, благала приїхати, привезти їжу, ліки. Я знала, що в молодих мало часу, але в мене не було сил навіть води закипятити. Колись я б і не повірила, що він може мене так кинути. А тепер? Він приїхав лише наступного дня. Приготував якийсь порошок, залишив на стІ коли він вийшов за двері, не обернувшись, я зрозуміла, що моя дитина померла для мене раніше, ніж я помру для нього.
