Мій син благав мене переїхати у дачний будиночок, але я відмовилася
У затишному містечку на півдні України, де старі цегляні будинки стоять поруч із зеленими алеями, моє життя перевернулося через прохання сина, яке розбило мені серце. Я, Оксана, завжди намагалася дати своєму молодшому синові, Тарасу, усе найкраще, але його нещодавня пропозиція поставила мене перед вибором, який розколов нашу родину.
Я була проти того, щоб Тарас одружувався так рано. Не тому, що мені не подобалася його обраниця, Марічка, — просто у 27 років він лише почав будувати кар’єру. Ледав він знайшов гідну роботу, а вже з запалом запевняв, що готовий утримувати сім’ю. Тарас ніколи не вмів чекати — його імпульсивний характер завжди бере гору. Півроку тому він одружився з Марічкою, і вони зняли квартиру в центрі Києва. Але незабаром молодята зіткнулися з суворою реальністю: оренда пожирала більше половини їхніх доходів.
Тарас і Марічка вирішили збирати на власне житло. Вони мріяли накопичити на перший внесок для іпотеки — мета похвальна, але важка. І ось одного дня син прийшов до мене з серйозною розмовою, від якої у мене кров застигла в жилах.
— Мамо, ми з Марічкою знайшли спосіб швидше накопичити на квартиру, — почав він, дивлячись мені в очі. — Переїдь, будь ласка, у наш дачний будиночок. А ми з Марічкою поживемо у твоїй квартирі. Так ми заощадимо на оренді й швидше зберемо гроші на внесок.
Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Дачний будиночок, про який він говорив, був крихітною хатиною на околиці села, з мінімумом зручностей. Тарас продовжував, ніби не помічаючи мого шоку:
— Там є каналізація, вода, усе необхідне. Мам, подумай! Як тільки ми накопичимо на внесок, ти повернешся до своєї квартири. Це ж тимчасово!
Його слова звучали як зрада. Я дивилася на сина, якого виростила сама, відмовляючи собі в усьому, аби в нього було все, і не могла повірити, що він просить мене пожертвувати своїм комфортом заради його мрії. Мені не потрібно було довго думати, щоб ухвалити рішення, але я дала собі ніч, щоб заспокоїтися.
Я знала свого сина. Якщо він із Марічкою переїдуть у мою квартиру, їхній запал до накопичень згасне. Навіщо напружуватися, якщо можна жити в готовому житлі? Тарас — людина, яка швидко зручнішає. Варто йому вийти із зони дискомфорту, і він перестане вирішувати свої проблеми. Він просто залишиться в моїй квартирі, а я так і буду тішитися в холодному дачному будиночку, далеко від міста.
До того ж я не була готова відмовитися від свого життя. Я досі працюю, і дорога із села до міста забирає години. Дачний будиночок — це не місце для життя, а місце для відпочинку. Там немає нормального опалення, а взимку туди взагалі не доберешся. Чому я маю жертвувати своїм комфортом, щоб син перестав боротися за свою мету? Це була б не допомога, а ведмежа послуга.
Наступного дня я покликала Тараса і Марічку, щоб поставити крапку в цьому питанні. Мій голос тремтів, але я була непохитна.
— Я не переїду у дачний будиночок, — сказала я. — Це не обговорюється. Але я готова допомогти вам грошима, щоб ви могли продовжувати знімати квартиру й копити на свою.
Тарас зблід. Його очі, завжди такі теплі, тепер палали обраТарас глянув на мене останнім поглядом, повним розчарування, і вийшов із дверей, не обернувшись.
