6 червня
Дружина завжди казала мені, що я недостатньо мужній, хоч інколи робила це ніби жартома мовляв, якби я частіше носив піджак, слідкував за зачіскою, був би «рішучішим». З дитинства я був людиною практичною, невибагливою, не любив витрачати час на зовнішній вигляд чи зайві емоції. Я працюю, вирішую ті питання, які потрібно вирішувати, не нарікаючи. Вона мене знала саме таким. Я ніколи не прикидався іншим.
З часом ці зауваження почали частішати. Вона стала порівнювати мене з чоловіками, яких бачила в соцмережах, з чоловіками наших знайомих чи своїми колегами. Мовляв, ти більше подібний до приятеля, ніж до чоловіка. Я слухав її, інколи сперечалися, потім йшли далі. Я не думав, що це щось серйозне. Брав це як різницю характерів, що буває у стосунках.
Та коли помер мій батько, все інше для мене перестало мати вагу. Я пережив шок, ночами не спав, не їв, все думав лише про те, як витримати траурний день. Вдягнув першу-ліпшу чорну сорочку, джинси, не глянув у дзеркало зовсім не було сили навіть думати про зовнішність.
Перед самим виходом з квартири дружина глянула на мене й сказала:
Ти так підеш? Може, трохи причешешся чи гостріше одягнешся?
Спершу не зрозумів. Відповів їй, що мені байдуже, як я виглядаю я щойно втратив батька. Вона на те:
Та я все розумію, але люди дивитимуться. Ти так знесилено виглядаєш.
У грудях защеміло, наче мене вразили чимось гострим.
На поминках вона була серед знайомих, приймала співчуття, виглядала зібраною. Але до мене майже не підходила, не обіймала, не питала, як я тримаюся. Коли ми проходили повз дзеркало у передпокої, вона прошепотіла, що мені варто «зібратися, бути сильнішим», що батько не хотів би, щоб я себе так занедбав.
Після всього, коли повернулися додому, я спитав дружину, чи це все, що вона побачила того дня. Чи не помітила, як мені було тяжко. Вона відповіла, що я перебільшую, просто висловила свою думку що чоловік має тримати себе в руках навіть у такі хвилини.
Відтоді я дивлюся на неї зовсім по-іншому.
Та розлучитися не можу.
Я відчуваю, що без неї залишуся ні з чим.
Сьогодні, записавши все це у щоденник, зрозумів: ми часто забуваємо, що справжня підтримка не в зовнішності, а в серці, в здатності бачити біль того, хто поряд. І навіть в непростий період треба залишатися вірним собі і шукати ту любов, де тебе розуміють, а не виправляють.
