«Що ти сказала?» Оля застигла, відчуваючи холод всередині. Сергій стояв біля дверей, міцно стискаючи жмут ключів. Його зазвичай жваве обличчя застигло у масці роздратування.
«Я не можу так більше жити,» повторив він беземоційним тоном. «Ні я, ні мама. Збирай дітей і переїжджай до Веремеївки. Бабусина хата ще стоїть, дах цілий. Якось виживете.»
Оля дивилася на нього, ніби на незнайомця. Десять років разом, троє дітей і такий вирок. Вмираюче село, де лишилося кілька хат, без магазинів і навіть пристойних доріг.
«Чому» почала вона, але він перебив.
«Тому що я втомився,» Сергій відвів погляд. «Від постійних докорів, від бескінечного нявкання, від того, що ти просто сидиш вдома з дітьми. Мама права: ти стала куркою. Я не впізнаю жінку, на якій одружився.»
Сльози підступили до горла, але Оля стримала їх. За стіною спали діти Настя й Андрійко, а старший, Денис, напевно, чув усе.
«Де я працюватиму? На що житимемо?» її голос ледь долинав. Сергій кинув на стіл конверт.
«Трохи грошей на перший час. І документи на хату вона давно на тебе. Якщо ти така самостійна, доведи це зараз.»
Він розвернувся і, не сказавши більше ні слова, вийшов із кімнати. За хвилину вдарили двері.
Оля повільно опустилася на стілець. В голові крутилася одна абсурдна спогадка: «Я спекла його улюблений яблучний пиріг. На сніданок.»
Хата зустріла їх задушливим холодом. Оля увійшла, тримаючи на руках сонну Настю, і відчула, як серце стискається. Тут минуло її дитинство літні візити до бабусі, запах свіжого хліба, трави на горищі, яблука в льоху. Тепер лиш пил, павутина і присмак покинутості.
Денис, серйозний не по роках, увійшов першим і розчинив віконниці. Крізь брудні шибки пробилися промені квітневого сонця, освітивши пилинки в повітрі.
«Тут холодно,» скаржився Андрійко, обіймаючи себе. «Зараз розтопимо піч, стане тепліше,» Оля намагалася звучати впевнено. «Денис, допоможеш мамі?» Хлопчик кивнув, не дивлячись на неї. Він мовчав усю дорогу після батькових слів.
На щастя, стара піч була справною. Коли полумя охопило березові дрова, а кімната наповнилася теплом, Оля відчула легше.
«Мамо, ми тут довго залишимось?» запитав Андрійко, розглядаючи старі фото на стіні. «Не знаю, сину,» чесно відповіла вона. «Давайте облаштуємося, потім вирішимо.»
Першу ніч вони провели разом у бабусиному широкому ліжку. Діти швидко заснули, виснажені переїздом. А Оля лежала без сну, дивлячись у стелю, роздумуючи, як дійшла до такого.
Вранці, вивільнившись із обіймів дітей, вона вийшла у двір. Ділянка була заросла буряном. Яблуні, що колись давали багаті врожаї, тепер стояли покручені, з поламаними гілками. Старий сарай хилився, а криниця вкрилася мохом.
Оля оглянула своє нове володіння і несподівано для себе гірко, розпачливо засміялася. Ось воно, її спадщина. Її новий початок.
Перші дні у селі здавалися безкінечним кошмаром. Щоранку вона прокидалася, сподіваючись опинитися в квартирі, почути шум кавоварки і голос Сергія.
«Мамо, коли тато приїде за нами?» питала Настя, звикла до недільних прогулянок з батьком. «Скоро, малеча,» відповідала Оля, не знаючи, як пояснити те, чого сама не розуміла.
Телефон мовчав. Сергій ігнорува
