Травневий щоденник
Мене звати Оксана, і я заміжня вже шість років. Мій чоловік, Тарас — чоловік добрий, працьовитий, з золотими руками. І все було б добре, якби ці руки працювали не для всіх родичів, а для нашої родини.
У Тараса велика родина — мама, брат, тітки, двоюрідні сестри, навіть далекі кузени. І в кожного знайдеться проблема, яку нібито може вирішити лише він. Не завтра, не через тиждень, а негайно. Вночі. У день, коли в нас ювілей або син із температурою.
Перед весіллям я знала, що він дбає про родину, але справжній масштаб його «відданости» відкрився, коли ми переїхали до його рідного міста — Львова. Нам дісталася від бабусі квартира. Скромна, але своя. Родина обіцяла Тарасу допомогти з роботою, і я, не роздумуючи, погодилась. Незабаром ми одружились.
Спочатку я списувала його постійні відлучки на весільні клопоти. Але потім це перетворилось на норму. Він міг цілий день копати город у мами, потім їхати до брата у Дрогобич лагодити дах, а опівночі — везти дядька до аптеки. Вранці валився без сил, бурчав, що виснажений, а я старалась приголубити — сніданок у ліжко, тиша. Та варто було йому трохи відпочити — знову дзвінок. І знову він біг.
Я мовчала. Вірила, що це мине. Що він зрозуміє: тепер у нас своя родина, свій дім, де теж повно справ. Але ні. Вся його енергія йшла на інших. А я сама клеїла шпалери, сама переставляла меблі, сама викликала майстра, коли зламалася пралька — бо Тарасу було не коли.
Я не скандалила. Говорила спокійно. Нагадувала, що я його дружина, а не сусідка. Він кивав, цілував руки, благав розуміти, казав, що не може відмовити.
Коли я завагітніла, здавалося — ось все зміниться. Він дбав, носив сумки, супроводжував до лікаря. Але через місяць — знову тітка, знову брат, знову у мами капає кран, і «лише Тарас» може це виправити.
«Зараз я їм допомагаю, — запевняв він. — А коли нам знадобиться — вони нам допоможуть.»
Та за всі ці роки ніхто не допоміг. Син народився — перший місяць Тарас був поряд. А потім знову зник. Я прокидалась сама, засинала сама. Гуляла з коляскою сама. Він — то на будівництві у дядька, то везе тітці продукти з ринку. Йому дзвонили о півночі — і він їхав.
А найболючіше — коли вся родина збирається разом і хвалить Тараса: «Який молодець! Усіх рятує!» А я сиджу поруч і натягнуто усміхаюсь. Бо вони бачать героя, а я живу з чоловіком, у якого на мене немає ні часу, ні сил.
Я пробувала говорити. Він відмахувався:
«У тебе все є. Чого тобі ще треба?»
А мені треба простого: щоб він був вдома. Щоб бачив, як росте наш син. Щоб у нас теж були «термінові справи», на які він не міг би сказати «потім». Щоб я не почувалась самотньою у власному шлюбі.
Іноді здається, що я просто тінь. Жінка, яка готує йому вечерю і мовчки дивиться, як він йде на новий «подвиг». І його це влаштовує.
А мене — вже ні.
(Щоденник закривається. Із цього дня я навчилась говорити «ні» — не тільки за себе, а й за свою родину.)
