Мій чоловік залишив мене заради моєї сестри. Пішов жити до неї в інший кут міста. А через три роки покинув і її вже заради її найкращої подруги.
Ми прожили у шлюбі сім років, як сім птахів у старому вишневому саду: не завжди ладили, але й не сварилися. Звичайне життя: робота, дім, сімейні неділі з варениками. Моя сестра Марічка часто приходила в гості ніби за водою ходила до нашої хати. Вона завжди сиділа поруч, підливала чай, могла лишитися на обід чи ввечері. Я кликала її допомогти, бо сама постійно працювала до пізнього вечора. Жодної тривоги, жодного натяку: здавалось, що жильці цього дому ми всі разом; мовби родичі однієї гілки калини.
Того дивного четверга, коли на вулиці розливалося липневе марево, він вийшов із дому ще до сходу сонця, сказав, що поспішає на роботу. На обід не повернувся. Увечері теж. Наступного дня тиша. Лише на третю ніч, коли я дзвонила сотий раз, він нарешті взяв слухавку. Не було вибачення, лише коротке: «Я не повертаюся. Мені потрібно відстань.» Я подумала напевно, криза, може, переночує у когось із друзів. Та вже за кілька днів мені шепнули знайомі: він живе у Марічки.
Страшне перетворилося на справжнє. Моя мама дізналася, усі дядьки, сусіди вже й комірчина була сповнена пліток, як соняшник насінням. Марічка перестала брати слухавку. Він теж зник із вулиці, ніби розчинився у ранковому тумані. За кілька днів вона тишком забрала свої речі, поки я була на роботі. Жодних пояснень тільки порожня шафа і відлуння кроків. Так ніби ластівка покидає гніздо: матір і мінливу сестру.
Вони оселилися в іншому районі Києва. Згодом почали з’являтися на родинних святкуваннях лише без мене. Марічка казала, що «серце не обирає», що все відбувається, як вітер у полі, стиха й нестримно. Він наполягав, що зі мною не був щасливий просто, як холодний вітер перечахнув через наше подвіря. Я залишилась зовсім одна в стиді й прикрості, ніби посеред соняшникового поля на самоті, посеред бурі. Добре, що немає дітей: інакше біль став би морем без берегів.
Минуло три роки, наче тричі пропливла річка по весняній воді. Я будувала нове життя, як могла. Вони здавались разом принаймні, так казали. Аж одного дня сон приніс мені чутку: він покинув і Марічку. І вже не сам тепер із нею була Ліда, її найкраща подруга й довірена, свідок нашого життя. Ліда завжди була поряд вона знала кожну таємницю, кожне слово, яке зберігалося між сестрами.
Марічка впала духом, мов висохла калина після бурі. Він знов змінив адреси, слова й причини, наче замітає свої сліди на засніженій дорозі. Казав, що не був щасливий з Марічкою, що все через її невдачі; та вже ніхто не вірив його пісням.
Сьогодні наша родина лишається зруйнованою, мов хата після пожежі. Я не спілкуюся з Марічкою, вона не говорить із Лідою. А він жодного разу не попросив пробачення, не визнав своїх провин.
Чи це — така доля? Чи це — наша українська карма, що приходить у снах, де міста і люди танцюють у дивному хороводі втрат і каяття?
