Мій чоловік Тарас останнім часом настільки себе захопив, що взагалі забув, хто в сім’ї головний. Він почав ставити мені умови, від яких аж шкіра мурашками бігає. Недавно він заявив, що розлучиться зі мною, якщо я не припиню спілкуватися зі своєю донькою Марічкою від першого шлюбу. Серйозно? Це моя дитина, моя кров, моє життя. І він справді думає, що може просто взяти і викреслити її з мого серця? Я досі не можу зрозуміти, як людина, з якою я прожила стільки років, дійшла до такого.
Все почалося кілька місяців тому. Тарас завжди мав характер, але раніше я вважала це силою, а не хибою. Впевнений, рішучий, звик, щоб було по його. Коли ми одружилися, я думала, що знайшла надійну опору, яка підтримуватиме мене і прийме мою родину. Тоді Марічка була ще зовсім маленькою, їй ледве виповнилося п’ять. Вона відразу прив’язалася до Тараса, називала його «татом Тарасиком». Я була щаслива, бачачи, як вони знайшли спільну мову. Але згодом щось змінилося.
Тарас почав віддалятися від доньки. Спочатку це були дрібниці: перестав цікавитися її справами, не запитував, як справи у школі, не хотів гратися з нею, як раніше. Я думала, що він просто втомлений — робота важка, часто затримується допізна. Але потім він став дратуватися, коли я згадувала Марічку. «Ти занадто багато уваги їй приділяєш», — кинув він якось за вечерею. Я оніміла. Як так? Вона ж моя дитина! Вона живе з моєю мамою, Ганною Павлівною, у сусідньому місті, і я бачу її лише на вихідних. Ці зустрічі — моя віддушина, мій спосіб бути для неї матір’ю.
А потім пішли ультиматуми. Місяць тому Тарас сів навпроти мене на кухні, схрестив руки і з камінним обличчям заявив: «Я більше не хочу, щоб ти їздила до Марічки кожні вихідні. Це заважає нашій сім’ї». Я не вірила своїм вухам. Якій сім’ї? У нас немає спільних дітей, а Марічка — частина мого життя. Я намагалася пояснити, що не можу кинути дитину, що вона вже пережила один розлучення батьків, що їй потрібна моя любов. Але Тарас лише махнув рукою: «Вона вже велика, виживе. А якщо не припиниш — я подаю на розлучення».
Я сиділа, ніби громом приголомшена. Розлучення? Через те, що я хочу бути матір’ю для своєї дитини? Це було так абсурдно, що я навіть не знала, що відповісти. У той момент я зрозуміла: людина, яку я вважала опорою, бачить у мені не дружину, а когось, хто має підкорятися його правилам. Він не просто хотів обмежити моє спілкування з донькою — він хотів контролювати моє життя.
Я почала згадувати інші моменти. Як Тарас критикував мою маму за те, що вона «занадто псує» Марічку. Як він морщився, коли я купувала подарунки чи оплачувала гуртки. Як одного разу сказав, що «минуле має залишитися в минулому», маючи на увазі мій перший шлюб і доньку. Тоді я не приділила цьому уваги, але тепер усе складалося в одну картину. Він не просто не хотів приймати Марічку — він хотів, щоб її взагалі не було в нашому житті.
Я не знаю, що робити. Одна частина мене хоче зібрати речі і піти прямо зараз. Я не можу жити з людиною, яка ставить мені такі умови. Але інша частина боїться. Ми з Тарасом разом сім років, у нас спільний будинок, спільні плани. Я вклала в ці відносини стільки сил, стільки надій. І як я поясню Марічці, що її мама знову сама? Вона вже питає, чому тато Тарасик не дзвонить і не приїжджає. Як я скажу їй, що він хоче, щоб я взагалі про неї забула?
Моя мама, Ганна Павлівна, каже, що я повинна захищати свою дитину, навіть якщо це означає втратити чоловіка. «Ти ніколи не простиш собі, якщо вибереш його, а не доньку», — сказала вона. І вона права. Марічка — це не просто частина мого минулого, це моє серце, моя відповідальність. Я пам’ятаю, як тримала її на руках, коли вона народилася, як вона вперше посміхнулася, як вчилася ходити. Я не можу зрадити її заради людини, яка бачить у ній проблему.
Але Тарас не відступає. Нещодавно він знову підняв цю тему, і його слова прозвучали ще жорсткіше: «Або ти обираєш мене, або свою доньку. Я не збираюся жити з жінкою, яка що тижня тікає у своє минуле». Я мовчала, бо знала: будь-яка відповідь лише розлютить його ще більше. Але всередині я вже прийняла рішення. Я не припиню бачитися з Марічкою. Ніколи. Навіть якщо це коштуватиме мені шлюбу.
Тепер я думаю, як рухатися далі. Можливо, варто поговорити з юристом, щоб зрозуміти, що мене чекає. Або знайти кращу роботу, щоб бути незалежною. Я навіть почала шукати квартири в місті, де живе Марічка, щоб бути ближче до неї. Це лякає, але водночас дає надію. Я хочу, щоб моя донька знала: її мама завжди буде поруч, незалежно від усього.
Тарас, напевно, думає, що його погрози змусять мене здатися. Але він помиляється. Я не з тихЯ вже знаю, що правда на моєму боці, і не збираюсь відступати — хай там що.
