Мій чоловік ні разу мені не зраджував, але ще багато років тому перестав бути мені чоловіком.
Сімнадцять років разом із чоловіком. Познайомилися ще в університеті молоді, завзяті, притомні… Робили перші кроки у житті, гуляли вечорами по Андріївському узвозу, будували свої візії світлого майбутнього. На початку він був уважний, жартівливий, обіймав так, ніби тримає не людину, а скарб. Не ідеальний, але щиро присутній у моменті. А потім прийшов шлюб, робота по двадцять годин на добу, іпотека на три життя, квитанції за комуналку і ремонт, який триває довше, ніж українське літо.
Все мінялося, а я й не помітила, коли саме. Не було якоїсь великої зради SMS-ок з чужими іменами, чи Тетяни, яка раптом виринула з його минулого. Просто одного дня я відчула: він вже не дивиться на мене, як колись. Розмови зійшли нанівець: «Що купити в Сільпо?» «Коли платити за газ?» «О котрій завтра вставати?» Про «як твої справи?» чи «що тебе мучить?» навіть не йшлося. Якщо щось розказувала, він ледь кивав, не відриваючи погляду від Телеграму чи футбольного матчу. Якщо мовчала ну, то і добре.
Наша близькість кудись зникла, і навіть діалог не врятував. Спочатку я списувала на нерви: ось така наша українська реальність, стрес, суцільний інформаційний шум. Потім подумала втома. Далі воно звичка. Місяці проходили без жодної іскри між нами. Спали в одному ліжку, але кожен на своєму боці: як два політичних антиподи. Я ще намагалася: говорити, планувати, кудись тягти. Він вічно був зайнятий роботою, втомлений чи просто буркотів:
Давай завтра поговоримо!
Це його «завтра» так і не настало.
Врешті зрозуміла: він для мене вже не чоловік, а попутник у побуті. Ділимо рахунки, по черзі носимо сміття, стоїмо разом на батьківських зборах у школі доньки Катерини. На людях зразковий чоловік: лагідний, хазяйновитий, спокійний, працює, не пє навіть домашнє вино на свята. Хто ж підозрюватиме, що вдома ми спілкуємося лише короткими «так-ні» і тільки по суті? Емоцій як грибів весною: і наче чекаєш, і немає.
Я пробувала розмовляти з ним не раз. Казала прямо: мені самотньо, мені тебе не вистачає, я не хочу жити як два сусіди по комуналці. А він? Вічно спокійний, як кримський сфинкс. Тихий, рівний, з фразами як з підручника по емоційній економії:
Не переймайся.
Так у всіх довгих шлюбах, Оксано.
У нас усе нормально, правда?
І це мені найбільше ламало голову. Жодних гучних скандалів, ревнощів чи сліз, щоб мати привід грюкнути дверима, піти з гордо піднятою головою й знімати квартиру на Позняках. Не було зради. Але й любові теж. Ставала невидимою у власній сімї.
Йшли роки. Я припинила намагатися. Перестала щось вигадувати, оберігати, будувати для нього. Нічим не ділилася думки залишали собі. Навчилася не чекати. І жити, ніби це вже не важливо. Часом думала: може, то я така складна, може, забагато хочу?
Зараз розумію: не всі розставання супроводжуються валізами, бурхливими сценами та драмами на весь дім. Деякі просто настають і ти, як українець без субсидії, звикаєш жити з цим.
