Мій брат не хоче, щоб ми віддали маму до геріатричного пансіонату, і водночас не забирає її до себе каже, у них немає місця!
Останні три місяці ми з ним постійно сперечаємося через маму. Після інсульту вона вже не така, як раніше: постійно щось забуває, їй завжди потрібен хтось поруч. Вона потребує догляду. Вся відповідальність опинилася на мені. Почуваюся, ніби доглядаю за малою дитиною. А у мене робота, родина, домашні справи як мені все встигати? Запропонував знайти для неї геріатричний заклад, але брат накинувся з докорами мовляв, я поводжуся немилосердно. Сам при цьому не хоче брати маму до себе, бо живе у квартирі дружини.
Колись ми були дружною сімєю: класична четвірка я, брат, мама й тато. Між нами з братом лише рік різниці. Батьки народили нас у зрілому віці. Зараз мені 36 років, братові 35, мамі вже 72. Поки тато був живий, все було добре.
Тоді брат поїхав навчатися до Львова, там й залишився, одружився, а я лишився у рідному Кропивницькому. Спочатку жив із батьками, та коли ми з дружиною побралися, вирішили винаймати окрему квартиру мали намір згодом купити своє житло й завести дітей. Отакі плани.
Два роки тому не стало батька мама дуже це пережила, стала сумна, ніщо її не тішило, часто згадувала про тата. Вона наче одразу постаріла. Її здоровя погіршилось, а пів року тому стався інсульт. Ми думали, що вона не виживе. Спочатку говорити не могла, руки й ноги майже не слухались. Потім трохи поліпшилось, але психіка дала тріщину.
Лікарі кажуть зміни незворотні. Тому я почав доглядати маму. Разом із дружиною переїхали до її квартири. Змінив роботу, працюю з дому фрілансером, аби бути поруч. Не мав права надовго залишати її саму. Навіть як фізично стала краще легше не стало.
Мама часто плуталась у думках, щось бурмотіла, могла піти кудись із дому доводилося бігати за нею, повертати, а вона плакала, казала: «Тато чекає на мене десь». Справжнє випробування. Я не сплю нормально, боюся, щоб не пішла знову. Робота майже не йде, не можу зосередитись ні на чому. Дружина наполягала віддати маму до геріатричного закладу.
Це дуже коштовно, але якщо економити можна обійтись. Порахували: приблизно 22 тисячі гривень на місяць. Дружина каже: «У тебе ж є брат, хай допоможе фінансами це по-справедливому».
Довго вагався, але зрозумів, що іншого виходу не маю. Скільки це ще триватиме? Там для мами є догляд і медична допомога цілодобово. Їздив до пансіонату, дізнався все. Звісно, дорого, але що робити?
Зателефонував брату, пояснив усе як є. Чекав, що він зрозуміє, нарешті побачить картину повністю. А він лише розлютився.
«Ти з розуму зійшов? Як так можна віддати маму у заклад? Там усі чужі! Як ти знаєш, як із нею поводитимуться? Не маєш серця!» кричав у трубку. «Ти просто хочеш позбутися її!»
Я намагався пояснити, але не слухав. Тож залишився далі з мамою. Почав помічати, що сил вже бракує. Сказав братові ще раз, але нічого не змінило.
Він твердить: «Я би ніколи так не зробив зі своєю мамою. Вона нас виховала, дала освіту. Ми жили в сімї, не в дитячому будинку, і не скаржилась, що їй важко».
Так, ми обоє винні мамі, але чому все на мені? Якщо тобі не подобається мій план, то бери маму до себе, ось і все.
А він відповідає: «Я живу з дружиною у її квартирі. Як її впрошу, щоб доглядала ще тещу?»
Я у відповідь: «То мій чоловік може доглядати, а твоя дружина ні?»
«Ви живете з мамою, ось і маєте тримати її у себе».
Я заявив: готовий просто залишити маму, хай брат із дружиною переїжджають. Він почав вагатися: мовляв, зайнятий на роботі, не може відволікатися. Каже, що я так кажу лише, щоб скинути тягар.
Чесно, відчуваю себе у жахітті. З одного боку, розумію саме геріатричний заклад був би правильно. Це полегшить життя нам всім. А як не стане вдячним сином? Дружина підтримує, каже: догляд там буде гарний, ми маємо жити своїм життям.
Вирішив зачекати тиждень якщо брат не допоможе, робитиму так, як вважаю за потрібне. Маму оформлю у геріатричний заклад. Бо всі лише радять, але тільки мені відомо, яка це праця доглядати хвору людину. А брату нехай лишаються лише виправдання для його друзів я вже втомився від усього цього.
