Мій брат подивився на мене перед усіма й оголосив: «Тобі тут більше не місце», немов я не виростала у цих самих кімнатах.
Був недільний вечір. У батьківській хаті повно родичів. Усе, як завжди: у дворі накритий стіл, літній запах смаженої паприки, свіжого хліба, хтось уже розмовляє, хтось сперечається українське сімейне життя кипить.
Відтоді, як не стало мами, брат Сергій лишився в хаті. Я ж заїжджала іноді: помогти на городі, провідати тата, відчути себе знову частиною цього дому, хоча б на трохи.
Цього разу принесла пиріжок мамин фірмовий рецепт.
Завелася на подвіря, а назустріч усміхнені тітки:
Оксанко, йди, сідай до нас!
Я посміхнулась, поставила коробку на стіл. Сергій стояв біля мангалу грильмейстер місцевого рівня. Побачив мене лице стало суворим.
Я не знав, що ти приїдеш, кинув.
Голосом ніби льодом облив; не вороже, але достатньо, щоб усі насторожилися.
Зайшла до тата навідатись, сказала я.
Тато сидів під виноградною лозою старий, мовчазний, але у погляді вся ніжність.
Оксанка приїхала, тихо підсумував він.
Сіла поруч. Поговорили про город, про помідори, погоду, дрібниці людські. Та все якось напружено.
За мить Сергій підходить до столу:
Оксано, треба поговорити.
Усі змовкли.
Говори, кивнула я спокійно.
Він глибоко зітхнув, відвів погляд, знову зустрівся зі мною очима:
Хата тепер моя відповідальність. Я тут господар.
Я знаю, сказала я.
Думаю, тобі вже не варто так часто приїжджати.
Тиша зависла навіть муха на столі перестала соватися.
Тітка поклала вилку:
Сергію, прошепотіла вона,
Та він підняв руку:
Ні, хочу, щоб усі почули.
Пильно дивиться мені в очі:
У тебе своє життя. Свій дім. Тобі тут місця вже нема.
Слова наче каміння впали на стіл.
Я дивлюся на подвіря: виноград, лавочка, старе дерево, під яким колись ховалися з дощем.
Глянула на батька він понуро розглядає землю.
Ти справді так думаєш? ледве чутно питаю.
Так.
Десь позаду хтось бурмоче:
Це якось не по-людськи
А Сергій стоїть, скамянів, наче козацький мур.
Я повільно піднімаюся:
Гаразд, тихо промовила.
Слова спокійні, але все всередині стискається, аж хочеться схопити повітря.
Підійшла до батька, поклала руку на його плече.
Я ще зайду до тебе, шепочу.
Він кивнув ледь помітно, ніби боїться, що я розтану від цього жесту.
Взяла порожню коробку з-під пиріжка:
Пиріг хай лишається, всміхнулась.
Сергій видавив із себе напів-грізний, напів-винуватий вираз, ніби чекав, що зараз вибухну.
Та я лише сказала:
Сергію, дім це не просто ключ у кишені.
Він ані пари з вуст.
Пішла до хвіртки. За спиною хтось голосно зітхнув як по нотах.
Надворі світ стоїть спокійно, пташки цвірінькають, сонце гріє, ніби нічого й не сталось.
Тільки всередині якось порожньо.
Часом найболючіше це коли комусь здається, що він може забрати у тебе те місце, де ти росла.
І досі думаю
Якби ви були на моєму місці повернулися б ще у цей двір?
Чи вже ніколи більше не ступили б за цю хвіртку?..
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
