Мене звати Оля, в свої 39 я проживаю в селі, яке знаходиться далеко від цивілізації. В мене було щасливе життя, як раптом кілька років тому сталось горе – п _oмер мій чоловік. Нашому сину Валєрі тоді було лише 10 рочків. Тоді я відчула на собі як живе мати-одиначка, але я віддавала все що могла, виховувала свого сина порядним, добрим та чуйним. Та хто тоді знав до яких наслідків це може привести…
Після закінчення 9 класу мій Валєра вирішив піти вчиться в будівельний технікум, що знаходився в райцентрі. Переїхав жити в гуртожиток, тож додому приїжджав лише на вихідні і тільки кілька разів на місяць. Вчився він дуже добре, а от в особистому житті встиг наробити багато помилок.
Син закінчив другий курс і мав приїхати додому, але у нього не виходило і я вирішила вже не чекати його. Та раптом, одного серпневого ранку він таки приїхав і ще й не сам. Я думала, що це сон, бо син привіз грудне маля разом з собою.
— Мамо, познайомся, це Катя.
— Валєра, з ким я повинна знайомитись? В кого ти взяв дитину?
— Ні в кого, мамо, свою привіз. Вибач, але я не можу віддати її у дитячий будинок.
Я думала, що сплю, не вірила, що все це насправді. Щоб позбавитись цього кошмару я потрусила головою, кілька разів себе пощипала, але нічого не допомагало. Це справді відбувалось наяву. А мій син ще й до того ні на мить не відпускав конверт з дитиною і з любов’ю цілував її.
— Сину, як так сталось, що на руках ти зараз тримаєш якесь маля, яке ти називаєш своїм?
— Зараз я розповім тобі всю правду, не буду брехати і щось приховувати…
І він почав свою не просту розповідь. Сказав, що на початку року помітив дівчину з паралельної групи. В Оленку він відраза закохався, вона виглядала по-особливому, не носила купу косметики, не бігла за тенденціями у моді, не була такою як всі. Згодом Валєра дізнався, що зросла вона у дитбудинку. Так закохані почали зустрічатись аж поки влітку він не повернувся на канікули додому.
А після повернення до навчання дівчина охолола до Валєри, думала що він її кинув і відмовляла у зустрічах. На щастя, все минулось, молоді змогли порозумітись та продовжити свої відносини, а згодом дізнались, що чекають на малюка.
Хлопець нікому не казав, що хотів одружитись, пара вирішила почекати повноліття, щоб зробити це без дозволів. Донька мала народитись на початку літніх канікул. Але хто тоді знав, що Олена помре, народжуючи … Вже після смерті лікарі виявили у породіллі вади серця і народжувати їй було протипоказано.
Тоді дитину хотіли віддати у дитбудинок, бо за документами ж батька у неї немає. Мій син зробив неможливе! Він чекав лікаря, ночував під вікнами, благав лікарів віддати йому доньку. І світ не без добрих людей, йому допомогла завідувачка пологового, яка записала дитину на нього.
Коли я дізналась, то довго не могла прийти до себе від шоку. Як після цього можна бути байдужою, не любити це маля і залишити його знаючи яким буде життя у дитбудинку? Мій син як справжній батько перевірся на заочне навчання, пішов працювати різноробочим. Приносить додому гроші, а весь вільний час проводить з донькою, вона, до речі, дуже схожа на його кохану. Саме так вчиняють порядні сини і татусі.
Зараз я вже не уявляю життя без цієї крихітної дівчинки, вона допомогла мені прийти до себе після втрати чоловіка, бо хоч і пройшло багато років я все одно дуже сумувала.
Діти – квіти, любіть їх і вони віддаватимуть вам значно більше
