Залишимося у тебе на якийсь час, бо не маємо гривень орендувати квартиру! сказала мені моя подруга.
Я дуже енергійна людина. Мені вже 65 років, але я не сиджу на місці: подорожую Україною, знайомлюся з цікавими людьми. З теплом та легким сумом згадую молодість. Тоді можна було провести відпустку будь-де хоч на березі Чорного моря, хоч у Карпатах на багатті з друзями, або навіть вирушити у круїз по Дніпру. І все це було доступно, за цілком людські гроші.
Нині такі часи вже позаду. Я завжди любив знаходити нових знайомих: на пляжах Одеси, на театрі у Львові, на вечорах у Києві. Багато з них ставали добрими друзями, і наше спілкування тривало роками.
Одного разу я зустрів жінку на імя Ярослава. Відпочивали тоді разом у одному санаторії під Поляною. Розїхались ми як справжні приятелі. Минуло кілька років ми зрідка відправляли листи одне одному.
Одного вечора мені приходить телеграма без підпису, лише написано: «О третій ночі прибуває потяг. Зустрінь мене!».
Я гадки не мав, хто це міг бути. Вирішили з дружиною нікуди не ходити. Та о четвертій ранку хтось подзвонив у двері. Я відкрив і втратив дар мови. На порозі стоїть Ярослава, з нею дві дівчинки років 1516, літня жінка і чоловік. Усі з величезними сумками і пакунками. Ми з дружиною були в шоці. Але відчинили двері і пустили гостей до хати. А Ярослава одразу запитує:
Чого ж ти нас не зустрів? Я ж телеграму відправила! Це ж грошей коштує!
Вибач, ми не знали, від кого вона.
То ти ж сама дала адресу! Ось ми.
Я думав, ми просто листуватимемося
Ярослава розказала, що старша дівчинка щойно закінчила школу і хоче вступати до університету в Києві, а вся родина приїхала підтримати її.
Будемо жити у тебе! Грошей зняти квартиру чи готель не маємо!
Я був приголомшений. Ми ж зовсім не родичі чому я маю їх селити у власній квартирі? Три рази на день треба було годувати гостей. Привезли вони трохи харчів, але навіть не намагалися готувати тільки їли наші запаси. Я мусив все їм подавати, стежити, щоб у всіх було поїсти.
Три дні витримав, і попрохав Ярославу з рідними переїхати кудись куди завгодно. Більше терпіти не міг.
Почалася сварка. Ярослава кричала, розбивала кухонний посуд, впала у істерику.
Я стояв розгублений такого не очікував від колишньої приятельки. Врешті Ярослава з родиною почали збирати речі, а заразом винесли мій халат, кілька рушників і якимсь дивом великий казан. Досі не розумію, як вони його винесли. Казан просто зник!
На цьому моя дружба з Ярославою закінчилася. Слава Богу! Більше ні її, ні звістки від неї я не отримав. Як можна бути такими нахабними!
Тепер я набагато обережніше знайомлюся з людьми.
