Будемо жити одне для одного
Після смерті матері я трохи прийшов до тями. Останнім часом мама лежала у лікарні, там і відійшла у вічність. Раніше жила вдома, ми з дружиною Богданою по черзі доглядали за нею. Наші оселі стоять поруч, хоч я і просив маму перебратися до нас, та вона ні за які гроші не погоджувалася.
Сину, тут помер твій батько і я тут помру. Так мені легше, плакала вона, а я не міг не піддатися її бажанню.
Нам із Богданою, звісно, було б легше, якби мама жила з нами, але з іншого боку доньці, Софійці, тоді було всього тринадцять. Не хотілося, щоб вона бачила, як бабуся згасає. Я працював позмінно на заводі, Богдана викладала молодші класи у місцевій школі. Тож мама весь час була під опікою, ми навіть ночували у неї по черзі.
Тату, бабуся невдовзі помре? питала Софійка, шкода її, вона ж у нас така добра.
Не знаю, доню, але це життя. Колись кожному настає свій час.
Мамі стало гірше, й її відвезли до лікарні. У мене ще є сестра, Ганна, на три роки молодша за мене, у неї син Івасик, за яким здебільшого доглядала мама або Богдана. Сама Ганна постійно десь моталася «у відрядження», з чоловіком давно розлучилася, за мамою доглядати не хотіла знала, що я з дружиною її не покинемо. Вона завжди була моєю повною протилежністю: різка, безсердечна, сварлива.
Минуло три дні наша мама померла в лікарні. Після похорону вирішили продати її хату, бо без нагляду вона швидко зруйнується. Мама давно оформила дарчу на мене, з Ганною у неї були натягнуті стосунки. Сестра це знала та з мамою майже не розмовляла.
А коли ми продали хату, дружина вмовляла мене:
Як тільки отримаєш гроші, поділи на два з Ганною.
Богдано, у Ганни своя двокімнатна, чоловік залишив гарну квартиру, хоч і пішов із голими руками. Вона так все одно все спустить.
А нам таки легше буде на душі, казала Богдана. Інакше вона всім буде розповідати, які ми жадібні.
Я так і зробив віддав половину коштів сестрі. Та з вдячністю вона не квапилася:
І це все? А де решта?
Минали роки, Софійці вже пятнадцять, а в нас знову лихо. Богдана тяжко захворіла і лягла. Вона й раніше нездужала, списувала все на втому робота з дітьми в школі нелегка. Аж поки не втратила свідомість прямо біля нашого подвіря. Її забрала швидка, після обстеження виявили підступну болячку, й уже пізно було щось зробити.
Чи можна ще щось зробити? питав я лікаря.
Робимо все, що можемо. Та вона занадто пізно потрапила до лікарні. Ви не помічали перед цим, що їй зле?
Як не помічав! Я ж радив звернутися до лікарів. Богдана така завжди для когось живе, тільки не для себе
Незабаром Богдану привіз додому, і вона вже майже не вставала. Доглядали ми з донькою, та хвороба кожного дня погіршувалася. Я сам колов їй уколи, брав відпустку, аби побути поруч. Але відпустка скінчилася, довелось працювати. Софійка після школи годувала маму, іноді навіть купала її втомлювалась дуже.
Якось завітала Ганна.
Андрію, в мене пральна машина зламалась, глянь, ти ж розумієшся.
Добре, зайду, пообіцяв я і наступного дня після роботи полагодив.
Йдучи від сестри, сказав:
Ти хоч інколи заходь до нас, Софійку не залишай одну з Богданою. Дівчині важко і фізично, і морально, навіть дорослому нелегко, а їй ночами з мамою сидіти треба, коли я в нічній зміні. Богдана для тебе не чужа: твого Івася до десяти років виховувала, квартиру зберегла, коли твій чоловік ділив майно.
Ну то й що, що було колись. Івасю вже сімнадцять! Так, Богдана допомагала, та я працювала по відрядженнях. Я ж тоді їй золоте кільце подарувала.
Так ти ж знаєш, вона його одразу повернула.
Якщо не треба, то я й забрала. Порівнювати це ж за здоровою дитиною наглядати, а сидіти біля важкохворої Ні, не хочу! кинула сестра і навіть не дякувала за ремонт.
Я вже не ображався просто сказав:
Більше нічого не проси. Ти бездушна, Ганно.
Богдана відходила швидко. Того дня Софійка побачила мене в вікно, як ішов із роботи, кинулася назустріч.
Тату, мамі зовсім зле, нічого не їсть, відвернулася до стіни, не розмовляє…
Нічого, доню, впораємося.
Та тієї ж ночі Богдана померла. Ми з донькою обоє плакали. Мені стало навіть легше вже ніхто не страждає, й донька не бачить цього. Я кохав дружину, але ця хвороба виснажила нас обох.
Після похорону я зовсім занепав духом. Не вистачало її погляду й турботи ці спогади не відпускали. Софійка теж сумувала, та навіть намагалася втішити мене:
Тату, ми зробили все, що могли. Мамі там краще: вона більше не страждає. Та головне ми є одне у одного.
Яка ти в мене розумна! Це горе тебе подорослішало, доню.
Донька хвилювалася за мене, я теж із роботи поспішав додому знав, що чекає, навіть вечерю приготує. Софійка навчилася готувати, за вечерею ми ділилися новинами.
Якось повернувшись, почув:
Тату, я сьогодні зі школи прийшла, а слідом тітка Ганна зайшла.
Навіщо вона? Не пускай більше!
Я не встигла, вона зайшла і сказала, що їй потрібна мамина мутонова шуба й ще деякі речі. Казала, що ти не проти.
Я нічого такого не казав. Якщо вдруге зявиться, одразу закривайся, нічого тут їй робити.
Одного дня, поки я був на роботі, у мене схопило серце. Стало важко дихати, я блід, втратив свідомість. Колега викликав «швидку» мене завезли до лікарні. Софійка прибігла зі сльозами, лікар заспокоїв:
Не плач, доню, у батька передінфарктний стан, треба лікування.
Весь тягар упав на Софійку: школа, дім, батько все на її плечах. Бігала по лікарнях, намагалася ще і щось мені передавати. Якось прийшла Ганна з пирогом.
Софійко, спекла для твого тата пиріг, віднеси в лікарню. Не кажи, що це від мене.
Добре, тітко Ганно, та пішла.
Хвилин за пятнадцять прийшов Івась брат йому вже сімнадцять, готувався до вступу.
Ключі вдома забув, ось і забіг. О, це ж ти пиріг спекла?
Та де там, мама твоя принесла для тата. Давай відріжу!
Він не відмовився, і ще й чаю попив. Потім вирішили разом у лікарню йти. І тут Івась раптово поблід, у нього піт на чолі, тримається за поручень біля лікарні, а потім просто падає. Добре, що це трапилось біля лікарів.
Виявилося у крові Івася знайшли отруту.
Що він їв? спитав лікар.
Ось пиріг… Це для тата спекла Ганна.
Боже збав давати батькові! Я заберу пиріг на аналіз.
Сповістили Ганну, вона прибігла у лікарню.
Господи, сину, що з тобою?! Чим ти міг так отруїтися?
Він їв твій пиріг! сказала Софійка. Ганна аж побіліла.
Згодом прийшла поліція. Зясувалося, що Ганна підсипала щось у пиріг, аби труїти мене, щоб отримати мій дім і гроші від продажу. Не врахувала, що пиріг може зїсти її син.
Коли мене виписали, поїхали всі разом до неї на побачення.
Пробач мене, Андрію, пробач, Івасику, Софійко… Я все зрозуміла, вибачте заради Бога! плакала вона.
Я забрав заяву, згодом її відпустили. Івась не міг пробачити матір, більшість часу жив у нас із Софійкою.
Дядьку Андрію, не пробачу маму, ненавиджу як вона могла?!
Івасю, всі ми не безгрішні. Вона жаліє, мучиться. Пробач їй, дай шанс.
Поступово все стало налагоджуватися. Івась вступив до університету, Софійка закінчувала школу й теж збиралася на навчання, я залишався вдома сам.
Не хвилюйся, доню, я впораюсь, казав їй, Ти навчайся. А ми з тобою тепер будемо жити одне для одного, зустрічатимемося у вихідні та на канікулах. Мама дуже хотіла, щоб ти вступила до педагогічного інституту…
Ця історія навчила мене: у родині найважливіше підтримувати одне одного, навіть коли все валиться з рук. Біль, зрада, сльози але любов і турбота залишаються назавжди.
