Коли мені було три роки народилася моя молодша сестра Ніна. Ми зростали веселими і жвавими дітлахами. З старшого вдома була мама, а не тато, як це годиться у нормальних сім’ях. Наш тато дуже любив маму і тому слухав і підкорявся їй абсолютно в усьому.
Пізніше мама захотіла краще одягатися, ремонт вдома і відправила тата на заробітки. Кілька років тато попрацював там. Ми зробили ремонт, купили нові меблі і техніку. Як раптом тато занедужав. Повернувся додому. Багато нервів, часу і грошей пішло на його лікування, однак допомогти його здоров’ю – ми таки не змогли. Через рік тато пішов у кращі світи.
Ми залишилися з мамою. Мама і далі продовжувала нами командувати, як звикла це робити увесь цей час.
Ще через рік мама познайомилася із чоловіком та привела його жити до нас додому. Нас з Ніною це дуже обурювало, оскільки він нас не злюбив з першого погляду. А пізніше і зовсім переконав маму віддати нас до інтернату. Мені тоді було майже чотирнадцять років, а Ніні – одинадцять. Так ми і виросли в інтернаті. Перший рік мама навідувала нас перед Різвом і Великоднем, а потім і зовсім про нас забула.
Ми виросли з сестрою, вивчилися. Отримали по квартирі однокімнатній від держави і вийшли заміж. Встигли навіть народити по доньці. Ніна зараз вагітна хлопчиком. А у нас з чоловіком друга дитина поки не виходить.
Не так давно ми дізналися, що нас шукає наша рідна мама. Мама, яка нас сама віддала до інтернату, щоб жити з новим чоловіком. Мама, яка ні на весілля, ні на хрестини до наших дітей не завітала. Але таки мама.
Думаєте, що в ній проснувся материнський інстинкт та любов?! Ба ні, просто її чоловік пішов від неї до своєї першої дружини. Спільних дітей у них не було. Мати залишилася зовсім сама. Все б нічого, якби їй не поставили невтішний діагноз, наслідком якого є ампутація правої ноги. Тому вона і згадала про нас. Командир в ній все ще жив, а робити щось сама, банально доглянути за собою – вона вже б не змогла.
Ми з Ніною вирішили зустрітися з мамою і пояснити ій, що якщо ми були їй не потрібні стільки років, то для чого вона зараз нам здалася. Так і зробили.
Вона навіть не вибачилася перед нами. А з першого слова почала нам роздавати вказівки. Ми чемно її слухали. Я не хотіла провокувати конфлікт, щоб не нервувати Ніну, в її стані це не бажано. Ніна дивилася на мене і теж не посміла нічого сказати тій жінці, яка нас народила.
У всякому разі, ми одноголосно з Ніною вирішили викреслити маму-зозулю з нашого життя.
