Ми з сестрою не розмовляли більше двадцяти років. А тепер вона проситься до мене жити… Я в розгубленості.
Мене звуть Оксана. Мені сорок років, у мене є родина — двоє синів, коханий чоловік, затишна квартира у Львові та хата на селі, куди ми їздимо щоліта. Здавалося б, життя склалося. Але зараз я стою перед вибором, який не дає мені спокою. Бо цей вибір стосується моєї сестри — жінки, від якої мене ділять не просто кілометри, а роки мовчання, образ і болю.
Коли мені було п’ять, помер тато. А через десять років від раку пішла й мама. Я лишилася сама. Тетяна — моя старша сестра — була тоді дорослою, їй було двадцять три. Перед смертю мама благала її не кидати мене. Тетяна оформила опікунство, і ми залишилися жити удвох у батьківській хаті. Тільки от назвати той час домом важко…
Я була важким підлітком — злою, зухвалою, загубленою. А Тетяна була суворою, холодною, стриманою. Вона ніколи не обійняла мене, не сказала ласкавого слова. Вона не лаяла — просто дивилася байдуже. Я пам’ятаю, як плакала вночі в подушку, мріючи лише про те, щоб вирватися з того задушливого дому.
Коли мені виповнилось сімнадцять, я закохалась. Привела свого хлопця до нас. Але чоловік Тетяни — тоді вона вже була заміжня за Олегом — грубо вигнав його. А потім Тетяна спокійно сказала: «Якщо тобі не подобається — можеш йти». Я зібрала речі та пішла. Ніхто мене не зупинив. Ніхто не подзвонив. Ніхто не шукав.
З Іваном ми прожили недовго — він виявився не тим, за кого себе видавав. Жили в його батьківській квартирі, ледве зводили кінці з кінцями. А потім просто розійшлися. Повертатися до сестри я не захотіла. Вона чекала дитину, та й після всього я відчувала, що мені там немає місця.
Я поїхала до Чернівців, влаштувалася продавчинею в крамницю, жила в гуртожитку. Було важко, страшно, але я чіплялася за кожну можливість. А потім зустріла Андрія. Спокійний, добрий, надійний. Ми одружилися. У нас народилися двоє синів. З часом ми взяли квартиру в іпотеку, купили машину, а потім і хатку на селі — невелику, але затишну.
Сестра? Я про неї не чула багато років. Знала лише з поголосок: у них з Олегом усе добре, він зайнявся бізнесом, була велика квартира, достаток. А потім раптом — все рухнуло. Олег почав пити, Тетяна розлучилася, квартиру продали, гроші поділили. Вона з дочкою переїхала до малогабаритки.
Я не втручалася. У кожного своє життя, своя доля. Але кілька місяців тому мені написала спільна знайома: дочка Тетяни вийшла заміж. І… вигнали матір з квартири. Просто викинули. Без права повернутися.
І почалися дзвінки. Повідомлення. Листи. Тетяна. Сестра, з якою я не розмовляла двадцять років. «Пробач мені…», «Я хвора…», «Мені нікуди йти…», «Дозволь мені пожити хоч в хаті на селі…». Я читаю й не знаю, що відчувати. Жаль? Гнів? Біль? Чи порожнечу?
Мій чоловік каже: «Хай живе. Ми ж там буваємо тільки влітку. Та й людина вона все ж рідна». Я мовчу. Я думаю. Я згадую себе — сімнадцятирічну, що стоїть із валізою на порозі рідного дому, якому було все одно, чи я виживу, чи зникну.
Я пробачила. Насправді. Без злості. Але прийняти назад — означає знову впустити в життя людину, яка колись викреслила мене зі свого. А якщо вона знову піде? Знову зникне? Я не хочу брати на себе чийсь життєвий тягар. Але й кинути не можу.
Я стою на порозі. І не знаю, який вибір зберіти. І від цього серце болить сильніше, ніж будь-коли.
